Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 112

— Дійсно, патруль, — сказав я, показуючи лейтенантові на двох охоронців, зодягнених у теплі шинелі з хутряними комірами. Тримаючи наперевіс карабіни, вони саме підходили до причалу і вже, певне, помітили яхту.

— Що будемо робити? — спитав мене механік.

Це був гордий чоловік і амбітний до того, що навіть у хвилини небезпеки він не прощав неповаги до власної персони. Я переклав лейтенантові його запитання. Той поглянув на мене, як на недоумкуватого, і сказав:

— Як що? Висаджувати в повітря бензосклади! Всі геть, до чортової матері! Воскобойников! Тюрин! Приготувати вибухівку!

Бояров спустився в салон до хлопців, смикнувши мене за лікоть. Нічого не розуміючи, я присів навпочіпки. Вгорі тремтіла чи то від хвилювання, а чи від образи руда борода Свена Фойни. Виразу його обличчя я не бачив, проте відчував, що збудження старого не від страху. Переконався в тому буквально за кілька секунд. Яхта причалила за молом. Борт її м'яко торкнувся дерев'яного бруса, ніс прошурхотів і застряв у гальці.

Берегом до яхти наближалися двоє патрульних.

— За яким чортом ти сюди приплівся, старий чурбан? Не бачиш, бомблять! — закричав ще здалеку солдат.

Старий Фойна відповів без тіні хвилювання, без страху, навіть роздратовано:

— Бачу, не сліпий! Ти хочеш, щоб мене в протоці на чистій воді накрили?

— Давай, одчалюй! Чуєш? Тут зона! — патрульні були вже зовсім близько, але старий не давав приводу до будь-якої підозри. Він прочинив у рубці бокове вікно і крикнув:

— Чую! Чую! Ось полетять… — Гуркіт розривів покрив його слова.

— Та що ти з ним панькаєшся! — закричав, підходячи до напарника, другий солдат. — Зараз я продірявлю його старе корито, от тоді він знатиме, як вештатись біля зони.

— Давай! Діряв! Тоді я вже точно звідси нікуди не зрушу! — старий до пояса висунувся у вікно.

— Та це старий Фойна, — примирливо сказав перший патрульний. — У нього напевно знайдеться пляшка… Є в тебе пляшка, старий?

— Найдемо! Зараз. Заждіть хвилину… — Фойна присів до мене і прошепотів. — Винити просять. Шнапс…

З борту яхти прозвучали два неголосних, ало точних постріли. Патрульні повалилися, неначе підкошені. Сашко, а за ним Тюрин зіскочили на причал і заходились стягати з німців шинелі. Перекрикуючи гуркіт вибухів, їх напучував лейтенант:

— Треба, щоб льотчики побачили, де у них бензин і зрозуміли, що садять у камуфляж!

— Зробимо в акураті, — заспокоїв його Тюрин.

— Факол потрібен, розумієте? Ну, хлопчики, удачі.

— Це у нас запросто! — Нервова посмішка скривила Сашкові губи.

Вони залишили на борту свої автомати, одягли німецькі шинелі. З карабінами наперевіс спокійно вийшли на мол і рушили вздовж огорожі в тому напрямку, звідки прийшли патрульні. За кілька хвилин їх постаті зникли за невисоким камінним пакгаузом. Нам залишалося чекати. Ці хвилини здалися годинами. Що передумалось — розповісти не просто. Краще вже самому піти і підірвати ті кляті бензосклади. Не знаю, як кому, а мені набагато лопне в таких обставинах діяти, аніж сидіти, склавши руки, і чекати. В душі під цього чекання накопичується таке дико напружений, її яким не став сили впоратись.