Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 150

Раптом парубок у відчаї сказав: “Оникію Колодуба, ти завжди попереджав нас про біду в чужому краї. Чого варті були твої застереження, коли на шляху до спокою, якого так прагнув цей чоловік, його спіткала смерть? Краще б уже ми загинули там — у невірсвіті!” Після цих слів молодик відчув, що немов би колихнулося повітря. Він роззирнувся, але не завважив ні руху біля возів і наметів, ні повіву вітру. То був ніби омах невидимого крила.

“Те, що сталося тепер і тут, давно сталося там, — почулася відповідь на слова молодого чоловіка. — Накреслення вгорі спричинило подію внизу… Біда, страждання… Існує світ, у якому все, що було, є і буде, вже є. На землі ж воно тільки збувається…”

“Якщо накреслення стає дійсністю, коли накладається на подію, а тобі дано бачити накреслення, то скажи, що буде з Петром?”

У відповідь тільки хитнувся простір.

Ще й на світ не благословлялося, коли Микошинський покинув намет, де спали сотники й обозний. Сніг уже не падав, всюди — на шатрах, попонах, під якими нерухомо стояли коні, на схилах балки лежав його пухнастий шар. Він і перетворював ніч без жодної жарини в небі у сутінки. Не кожен помітив би у сірій одноманітності дві постаті над балкою — нічну варту. Гетьман, вийшовши з табору, попрямував до шляху. Скоро він завважив і над місцем, де стояли вози, таку ж сторожу. Але думки його були не про дозір, а про те, де поховати Петра Потурнака. Аптекар сказав, що надії на його виживання майже немає. Отже тіло треба придати землі. Вже навесні, коли у Січ повертатимуться, привезуть і встановлять у тому місці тесаний з вапняка хрест. Не всякий, кого життя перекрутило так, як Петра, зберіг незайманим своє єство. Дехто зашкаруб душею, а є й такі, котрі нечистого в себе впустили. Нещастя довкіл сіють.

Діставшись шляху, гетьман вийшов нагору, і завважив неподалік від схилу рівну місцину. “Отут і поховаємо, — подумав. — Обіч шляху, на видноті. Православна душа, помітивши могилу, перехреститься, а, може, й зупиниться неподалік перепочити, та покладе щось їстівне біля хреста.”

Тим часом ніч витікала. Предмети, що більше нагадували тіні, поступово стали обертатися на вози, намети, коні. Мажара з сіном, на якій лежав Петро, стояла осторонь від решти обозу; три постаті — одна висока, дві нижчі, схилились над нею. “Ось воно… — подумав сумно Микошинський. — Удосвіта відійшов.”

На одному з двох наметів відхилилося запинало і назовні вийшов Нетудихата. Він озвався до гетьмана, що саме наблизився:

— Оплакують. Всю ніч плакали. З пекла вирвалися, щоб потрапити під кулю свого ж, на своїй же землі.

— Не катуйся так, Мартине, — відказав козацький зверхник. — Хто тобі дорікне? Татарський одяг, татарські коні, відстрілювалися… Пішли, покажу, де поховаєш Петра.

— У голову не вкладається, як таке могло статися. Я — не про випадок у балці. Я — про ходіння під лезом меча ворожого, про поневіряння, про пастки, у які вони потрапляли, і з яких уже, здавалося, не було виходу. Сава всю ніч оповідав. Ми не зімкнули очей, бо в сусідньому наметі плакала наречена Петра. Ми з тобою у війську були, а вони — в чужому оточенні. Опікувалася ними тільки господня рука. Їх ніби було обрано, бо з тих западень, у яких часом вони опинялися, за звичай вирватися вже неможливо. Сава каже, що це було схоже на випробування — зламаєшся, зрадиш себе, свій край, чи залишишся відданим Матері Великій. Щось він своє вкладає у ці слова… Але ж якщо вони витримали всі випробування, то навіщо Вищій силі вбивати тепер, коли прийшов час здійснити своє покликання?