Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 134

Нечипор покликав румуна, і той, захопивши шматок верети, на якому доти лежав, підійшов.

— Іліє, як ти і твої подорожні довідалися, що ми вирушимо в козацький край? — запитав румунською.

Чернець простелив шматину, сів, а тоді показав на німців.

— Германця повідомив хтось із палацу…

— Ти кажеш про монаха? — поцікавився Сасько.

— Він не монах, — мовив Ілія. — Він алхімік — той, що шукає філософський камінь. Ну, перетворює там щось на золото. Але його біда в тому, що він дуже заможний, і хтось поклав око на його багатство. По нього вже мала прийти інквізиція, але він випередив… До мене під’їхав за містом, де я очікував на бодай якогось подорожнього. Чого саме до мене, а не до когось іншого з тих, що сиділи під брамою? Бо я був у сутані, і він також — у сутані… У мене був мул, і в нього — мул. Він мав намір втекти до козаків, де інквізиція до нього не дотягнеться. Мені ж байдуже було, аби тільки зникнути з католицького краю. — Раптом монах подивився на Потурнака. — Ти питаєш, воїне, який на мені гріх?.. Ну, ну, отямся! Оце і є мій найбільший гріх, що я можу вгадувати думки. Монастирська братія, як ось щойно ти, стала помічати за мною цю дивну здатність, а згодом про те стало відомо настоятелеві. Скоро я завважив на собі й око інквізиції. А далі — прощавай рідна Трансільваніє, прощавай монастир.

— Стривай, — озвався Потурнак, — та ж я по-своєму, по-українському думав, а ти не знаєш моєї мови…

— Воїне, людина думає не словами, а образами. Образи ж однакові для всіх, незалежно від племені чи кольору шкіри. Потім людина обертає ті картини на звук, тобто слова, передаючи звуком їх іншій людині… Зробити те до-пуття вона може тільки мовою пращурів. Ага, хотів би тебе заспокоїти: я вловлюю образи лише ті, про які людина думає зараз. Оце й увесь мій гріх. Те, що ти колись надумав, намислив, для мене сховане. Для мене… Бо є такі, що можуть прогулятися по твоїй пам’яті, аж до того моменту, коли ти вперше побачив світ. Але скажу тобі чесно: я б хотів довідатися, що ти подумав тоді, коли пугнув чотирьох відьмаків. Господи, Господи, — перехрестився чернець, — чин твій незбагненний! Хіба таке можливе — від одного погляду рвонути світ заочі.

— То не я, — сказав Потурнак.

— Он як… — румун примружив очі, майже заплющивши їх, а тоді додав: — Авжеж не ти, а чоловік з круком на плечі. Його й відьмаком не назвеш. То щось значно більше.

— Про що це ти? — подав голос Нечипор.

— З’являвся тут один… — мовив чернець. — У дусі. Це від нього дали драла наші попутники.

— Схоже, тут побував Оникій… — усміхнувся Сасько Федорович, погладжуючи борідку.

Румун помовчав, про щось міркуючи.

— У твоїх думках, пане, — звернувся до Саська, — я бачу ту ж саму людину, що про неї також подумав оцей воїн, — кивнув на Потурнака. — Пригадую балачки тих чотирьох, що втекли. Вони казали, що в козацькому стані живе великий маг. Його ніколи не бачили, але знали про нього. Судячи з того, що сталося, отой з круком і відьмаки, котрі дременули від нього, а точніше від його духу, — непримиренні сутності, і належать до різних світів. На жаль, мені не довелося поспілкуватися більше з відьмаками. Вони нас із німцем не підпускали до свого гурту, до того ж я не міг читати їхніх думок. Вони знали, що ніякі ми не слуги сатани, а отже не товариші їм. Тому і їхали осібно, і на привалах гуртувалися осторонь від нас. Ми ж із німцем трималися ближче до вельможних панів…