Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 116

Потурнак скочив у сідло, тоді взяв за повід нав’юченого коня й додав:

— Поміркуй над тим, чи є щось важливіше за страх.

— Хто ти? — почув услід Петро.

У відповідь він махнув рукою, мовляв, “Бувай!”

“Цьому верхівцеві треба б вищого коня…” — думала Меланія, споглядаючи чоловіка у турецькому вбранні — їхнім господарем, який скакав попереду.

Після того як вона втратила була свідомість на кораблі, він до неї більше не наближався — усе переказував через Наталку. У постоялому дворі їх смачно нагодували. Донька господаря принесла увечері пахучий напар із трав з медом, після якого до Меланії повернулися сили. Дівчина так-сяк тямила по-українському, і від неї вони довідалися, що недавно тут побувало козацьке військо на суднах і що жителі позафортечного міста змушені були рятуватися у дністровських плавнях. Проте на берег козаки не висадилися. Тільки перечекали бурю і знову в море вийшли. Донька господаря цікавилася, хто ті двоє, що їх привезли. Це була не спроба вивідати, а звичайна допитливість підлітка. “Старший — наш чоловік, — сказала Наталка. — Він купив нас на невільницькому базарі у Стамбулі. Везе в Кишинів, де в нього маєток”. — “Справді?! — здивувалася дівчина. — Я бувала в Кишиневі — з батьком їздила. Там немає маєтків. Кишинів — маленьке містечко”. — “Ну, він так каже… По-нашому, правда, не дуже тямить. Може, не маєток, а якесь угіддя”. — “Вас тільки двоє в нього?” — допитувалася дівчина. “Схоже, так”. — “А яка з вас стане першою?” Завваживши подив на обличчі Наталки, пояснила: “В мусульманських сім’ях обов’язково є перша дружина. Ну, та, що дає лад усьому”. — “Може, старша?” — озвалась Меланія. “Ну, старша, перша, однаково”. — “Він поки що не вибрав”, — сказала Наталка, тамуючи посмішку. “А той — другий — його раб?” — знову дівчина. Меланія вже збиралася відповісти, що в різних ситуаціях той був то за брата, то за товариша, то за раба, але її випередила Наталка: “Так, то його раб”.

Тим часом вершник поминув двох візників, навіть не покосувавши оком у їхній бік. Либонь, він їх зневажав за те, що кинули напризволяще товариша. Раб не наближався, і їхав на такій самій відстані, як і до того. Коли подолали верст із десять і залишили далеко позаду молдавських купців, передній раптом повернув коня ліворуч, сіпнув за повод нав’юченого і, обернувшись до дівчат, кивнув, аби слідували за ним.

За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло — наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.