Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 100

На мить імам спинився біля вежі і звернув увагу гостя на прямокутний камінь з письменами.

— Бачиш, достойний, оту в’язь? То гяурський напис. Оце й усе, що по них зосталося…Ага, ще — на підмурках їхньої церкви стоїть тепер наша мечеть.

Вже смеркало, але Петро спромігся прочитати писане українською: “Фортецю спорудив майстер Федорко у час правління благочестивого господаря Стефана.”

— Достойний імаме, — озвався Петро, — а не станеться так, що ми, віддавши їм світло своєї душі, розчинемося у їхній крові і плоті? Невільницькі базари наших міст повні рабів — а це здебільшого все ті ж слов’яни, найбільше з-поміж яких урусів. Наші люди купують їхніх жінок і ті народжують їм дітей — наших дітей. Раби-чоловіки згодом стають вірними Аллаха, а відтак перестають бути рабами. Вони утворюють сім’ї з нашими жінками, а їхні спільні діти також стають нашими дітьми. З кожним роком рабів на рабатах стає дедалі більше. Значно більше, ніж у нас — османів народжується дітей. Адже цвіт нації — молоді чоловіки гинуть у війнах. Ті ж діти султана, знову ж таки — люди не нашої крові, хто з них виживе, візьмуть собі в жінки туркень. Через десяток поколінь не стане жодного османа. А Велику Порту населятимуть люди слов’янської крові з невеликим домішком нас теперішніх. Єдиним, що по нас, справжніх, залишиться, то це віра в Аллаха і, мабуть, ще османська традиція.

Імам довго не озивався, а тоді подав голос:

— Набіг гяурів на Сіноп дасть нам ще кілька сот таких дітей. Що чути про це в Істанбулі?

— Кажуть, пограбували Сіноп — ущент.

— Але ж то неприступна фортеця! — вихопилося в імама.

— Мабуть… Але таки взяли. Я чув про те у Галаті.

— Це ті, на сорока суднах, що бурю в лимані пересиділи. Переполоху тут наробили… Багато їх.

Раптом імам зауважив:

— Незабаром зачинять браму. Мусиш вирішувати: залишаєшся тут, чи підеш у зовнішнє місто. Якщо залишаєшся, — у мене є де тебе прихистити.

— Нехай Аллах віддячить за твою гостинність, друже, — відказав Петро. — Я таки повернуся до постоялого двору. А твій голос, що закличе до ранкової молитви, нагадає мені про приємно проведений час.

— Хай він також нагадає, що я хотів би з тобою ще погомоніти. Прийди завтра, краще о такій порі, як і сьогодні, бо вдень я, мабуть, буду зайнятий. Очікуємо ж з Істанбулу ще одне судно з харчем на зиму.

Вони вчасно підійшли до брами, бо вартові поралися біля корби з ланцюгом, готуючись піднімати міст.

Вже стемніло, коли Петро, поминувши фортецю, вийшов у позафортечне місто. Небо з місяцем-серпом нагадувало стяг Пророка, всипаний золотою тирсою зір. Тільки був він не зелений, а темно-синій. Гомінка вдень вулиця, тепер геть спорожніла. Лише біля багать на краю базару мерехтіли людські постаті. То готували вечерю кочівники — власники кибиток.