Читать «Тюрма» онлайн - страница 52

Ален піднімався сходами, намагаючись викинути з голови плутанину думок, що опали його, думок уривчастих і невиразних, як сновидіння. Вони були такі нечіткі й безладні, що він навряд чи зумів би викласти їх словами. А проте дуже пригнічували його. Йому здавалося, що все починається знову. Або що він присутній при розтині власного тіла.

У кабінеті застав Малеського.

— Ні, мадемуазель, — відповідав той по телефону. — Нам нічого не відомо. Дуже шкодую, але нічого певного не можу сказати.

— Усе з приводу?..

— Атож. Тепер пішла вже провінція. Оця дзвонила з Ля-Рош-сюр-Іон. Дзвонив комісар Румань. Він просив заглянути до нього, як тільки зможеш.

— Іду.

Щиро кажучи, цей виклик його не засмутив. Він просто не знав, куди себе подіти. І був чомусь упевнений, що його присутність пригнічує всіх.

Та перш ніж їхати, зайшов до бару навпроти випити подвійне віскі. Як сказав уранці Мінні, він не збирався виходити за звичні рамки і сьогодні пив не більше ніж-завжди.

Він постійно так пив — може, тому, що потребував якось підвищувати тонус. Його приятелі теж пили. За винятком тих, що після одруження залишили компанію і їх бачили тепер лише зрідка. Над ними взяли гору жінки. Жінки чи не завжди й в усьому непомітно беруть гору!

А Мур-мур? Хіба не вона врешті-решт узяла над ним гору?

— Подвійне? Навіщо запитувати?

— Що, сьогодні роботи трохи менше?

Люди воліють ставити безглузді запитання. А втім, бармен, що знав його багато років, був щонайщиріший до нього.

— Я просто не маю чого робити!

— Пробачте. Мені здалося… Ще скляночку?

— Досить.

Розплачуватися не треба. Він мав тут рахунок, як і більшість його співробітників, що час од часу забігали випити скляночку.

Чого хоче від нього помічник комісара? Чому не викличе його слідчий?

Завтра він зможе глянути з-за рогу, як проходитиме процесія. У неї була дивна манера дивитися на нього… У глибині очей завжди жеврів насмішкуватий вогник, а чому — так і не пояснила.

«Що тебе так бавить, Бебі?»

«Ти».

«Чому? Що ти знаходиш у мені смішним?»

«Нічого».

«Може, моє обличчя викликає сміх?»

«Ні. Ти, може, навіть вродливий».

Може…

Цікаво, чи тільки вона не брала його всерйоз? Бо інші ж брали — власники друкарень, банків — ніхто з них не дивився, як на хлопчака або клоуна.

— Вам призначено побачення? — перепинив Алена поліцейський біля входу до Палацу правосуддя.

— На мене чекає комісар Румань.

— Тоді ліворуч.

— Знаю.

Дорогою він не зустрів нікого. На площадці черговий дав йому заповнити картку. Після слів «причина одвідування» Ален розгонисто вивів знак запитання.

Цього разу його не примусили ждати, і, коли увійшов» інспектор, що там перебував, одразу ж вийшов.

Комісар простяг йому руку і вказав на крісло.

— Я не ждав вас так рано. Не був упевнений, що зайдете до редакції. До того ж мені відомо, що в п'ятницю ви завжди виїжджаєте за місто.

— Це було дуже давно, — гірко сказав Ален.

— Ви не в дусі?

— Та ні…

— У вас, гадаю, нічого повідомити мені, мосьє Пуато?