Читать «Тюрма» онлайн - страница 41

— Ти англійка?

— По матері.

— Як тебе звати?

— Забувся? Бессі…

— А де ми зустрілися?

І сів на край ліжка.

— Кави у тебе випадково нема?

Йому важко було підвестись, іти до вітальні, потім до кухні.

— Мінно! Ви мали рацію. Вона хоче кави.

— Зараз принесу. І рогалики подати? Швейцарка казала, щоб я неодмінно купувала їх вам.

— Якщо принесли, давайте.

Він повернувся до спальні. Бессі не було вже в зім'ятому ліжку. Вона вийшла з ванни і знову лягла, прикривши простирадлом ноги.

— Чия то зубна щіточка ліворуч від дзеркала?

— Якщо зелена, то жінчина.

— Тієї самої, що…

— Атож.

У двері постукали. Бессі не ворухнулась. Увійшла Мінна з тацею в руках.

— Куди поставити?

— Давайте сюди.

Жінки глянули одна на одну з цікавістю, але без найменшої соромливості.

Коли служниця вийшла, Бессі запитала:

— Давно вона в тебе працює?

— Від сьогодні. Я побачив її вперше, коли пішов відчиняти двері.

Бессі жадібно пила каву.

— Що тобі хотілося знати?

— Де ми зустрілися?

— У кав'ярні «Грело».

— На вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт? Дивно. Я там ніколи не буваю.

— Ти когось шукав.

— Кого?

— Не знаю. Тільки раз у раз твердив, що тобі дуже важливо розшукати його.

— Ти там ловиш клієнтів?

— Ні, я танцюристка. Учора була не сама.

— А з ким?

— З двома твоїми приятелями. Одного звуть Боб…

— Демарі?

— Здається. Він письменник.

То був Демарі, який два роки тому дістав премію Ренодо і тепер працює в журналі «Ти».

— А другий хто?

— Стривай. Якийсь фотограф. Немічний такий, хворий, чи що. Голова у нього трохи набік.

— Жюльєн Бур?

— Можливо.

— У зім'ятому костюмі?

— Еге ж.

Бур постійно ходив у зім'ятому костюмі, і, можливо, через те. що схиляв голову набік, його обличчя здавалось перекошеним.

Це він робив кращі фото для журналу. У його знімках не було отої наглої голизни, що в інших виданнях. Журнал «Ти» мав увійти в близькі стосунки з людьми. В цих фотографіях мали впізнавати себе дівчата й жінки. На знімку, наприклад, молода дівчина, що спить, а в неї оголено тільки одну грудь, як своєрідну людську цінність.

«Тексти мають справляти таке враження, ніби це листи, написані нашими читачками», — казав своїм співробітникам Ален.

Жодної показовості. Коли це кімната, то така, в яких проживає більшість наших читачів. Коли жіноче обличчя, то ніяких довгих він, яскраво нафарбованих губ, сліпучих зубів.

То було якось після обіду. Він спостерігав, як перевдягається його своячка, і раптом йому зайшла в голову ідея. В той час він ще писав статті про театри й кабаре. Склав навіть кілька пісеньок.

«Ти…» — вимовив він стиха.

«Що я? Не така, як усі?»

У тім-то й річ, що вона була така самісінька, як усі.

«Мені прийшла в голову думка заснувати журнал. Наступним разом я тобі розповім».

Він сам скомпонував макет майбутнього видання, сам написав усі тексти. З Буром ще не був знайомий, і довелося чимало повчитися, перш ніж домігся від журнальних фотографів того, що йому хотілося.

«Та ні ж бо! Хіба такий вигляд у цнотливої дівчини?»

«А ти спробуй умовити цнотливу дівчину, щоб вона дозволила сфотографувати себе так!»