Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 7

— Не знаю… Мабуть, космос, — вперше назвав це суворе слово Серж Сікора. І зухвала легкість пойняла йому душу, легкість, близька до осягнення чогось вищого, ніж він був сам серед цього моря, під цим звичайним, тихим сонцем.

Але ж мали діяти. Хоч не усвідомлювали, що саме. З’явилася думка: зупинити корабель. Годі! Коли тебе не приймають в радісні обійми своєї бази, коли тебе мають за йолопа і мало не висміюють по радіо, потрібна бодай якась ясність.

— Звідси до Севастополя дванадцять миль, — сказав Севастьянов старпому і глянув в бінокль до далекої смужки кримського берега. — То я ось що вирішив, Сержику… Наказувати не можу, прошу тебе. Бери моторного човна і гони на базу.

— А якщо перехоплять прикордонники? — завагався Сікора.

— Нізащо не йди на контакт! Гони в бухту, ховайся, вилізай на пірс і бігом до найвищого начальства… Ні, краще по дорозі забіжи додому. Хай жінка розповість, як вони тут… Я боюся, що з прикордонниками може трапитися біда. Ну, розумієш сам — халепа! Як з отим йолопом-черговим. Зроблять з тебе дурня! Влаштують допит, почнуться комісії, перевірки. Завалять тебе горами анкет, резолюцій, наказів. А нас просто загонять на відстій в якусь дірку.

— Не на того натрапили, Вікторе Степановичу, — огризнувся Серж. — В крайньому разі дам сигнал по рації. Знайду десь. Хай наш радист не дрімає.

І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти «порушника», вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз’яснень.

Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали «Салюту» зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.

Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!

Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок — коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.

Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.

«Поїду спершу додому, — вирішив Сікора. — Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.