Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 32

— З Америки? — вся раптово збіліла Віруня і серце їй впало в прірву. — Може, Теренс?

— Не певен, чи він на ім’я Теренс, але офіційно він і його всемогутній батько представилися командувачу, як Реттігани.

— О, Боже! Це Теренс Реттіган!.. До мене прилетів… Я не вірю твоїм словам, дідульчику!..

— Лети до штабу і сама переконайся в цьому, — сказав строго Серж і добрим поглядом приголубив онуку.

Віруня летить до штабу. Якийсь милий таксист мчить її через місто, серце віруньчине виривається з грудей, чуття неймовіри проймає її душу.

Отже він повернувся до неї, любий, нещасний художник-невдаха. А вона вирішила, що він зрадив і забув її.

На дверях штабу її зупиняє черговий офіцер, вимагає перепустки, супиться на розпашіле дівоче лице. Проте одного її слова: «Сікора!» виявляється достатнім, щоб офіцер чітко підкинув руку до морського кашкета і з щирою усмішкою показав їй на широкі мармурові сходи:

— Другий поверх, дівчино, і ліворуч. Там вас давно, чекають.

Справді чекають. В приймальні контр-адмірала Севастьянова перед нею розступаються, сам контр-адмірал Севастьянов тисне їй руку, потім по-бать-ківськи обнімає її темно русяве волосся і представляє присутнім штабним офіцерам:

— Маю за честь, шановні друзі, відрекомендувати вам мою юну подругу, онуку нині славного капітана-лейтенанта Сікори Віруньку Сікору.

В приймальні вибухають голоси. Кожен вважає за честь особисто познайомитися з дівчиною, потиснути їй руку. Вже й сам командувач іде до неї від дверей:

— Вірунічко, ми чули по радіо виступ вашого родича… даруйте, назвати його «дідом» в мене не повертається язик… І ми, морські офіцери Севастополя, абсолютно з ним згодні: ми захистимо наше місто. І терористи отримають те, на що вони заслужили… До речі, тут вас дуже хотів бачити один молодий американець…

— Де він? — збілілими губами питає Віруня. — Здається… йому стало недобре… так, контр-адмірале?.. Де він?

Контр-адмірал Севастьянов пояснює, що з шановним гостем сталася прикрість.

— Він виявився хворим на серце, і в нього раптово… ви не хвилюйтеся, Віронько, це був просто сердечний напад стенокардії, його щойно відвезли в лікарю, і я сподіваюся, що ваша матуся, як головний лікар нашого кардіологічного центру, хутко поставить його на ноги.

— Ви можете мені допомогти, Михайле Вікторовичу?..

— Я розумію — вам потрібна машина, так? Втручається командувач, лагідно бере дівчину за лікоть і просить її виявити йому честь: поїхати на його авто. Там внизу водій вже чекає на неї.

— Спасибі, товаришу адмірале! — лепече зболена й розчулена такою сердечністю високих командирів Віруня, чмокає командуючого в щоку. Чмокає й свого дорогого контр-адмірала і вилітає з кабінету.

За кілька хвилин вона в лікарні, біла тиша, специфічний лікарнянський дух важко огортають її. Радість в грудях опала спаленим листям, ноги стали ватяними. Що ж могло статися? Чому, від чого цей страшний серцевий напад? Тоді ж в Америці, коли вони проводили їхні солодкі ночі, коли віддавалися коханню, він був ще повний сил, працював ночами над своєю весняною аквареллю, бігав уранці по своїй кілометровій доріжці, вірив у їхнє ясне, тихе щастя…