Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 187

— Ти не маєш такого права, — стиха і водночас тепло мовив Горбенко.

— Може, й твоя правда. — Президент раптом щось прикинув у думках і, прояснівши обличчям, вимовив зваженим тоном: —А що якби ти… Одне слово, переселяйся до мене в Київ. Ти своє подвижництво відпрацював. Лікарню й скальпель я тобі гарантую.

Головлікар відхилився на спинку стільця. Подумав. В його голосі озвалася вдячність:

— У тебе вистачає радників. Спасибі. На великі діла у мене вже немає сил. Залиш мені оце село і оцю лікарню. А друзями ми завжди будемо. Хто це з поетів сказав: «Чим далі серцем ми від серця, тим найтепліше на душі». Повір, я з тобою до останнього…

Тут озвався телефон. І головлікар, схопившки трубку, вислухав повідомлення:

— Так, розумію…. Ну, що ж, готуйтеся. Я скоро прийду.

Це означало прощання. В очах головлікаря з’явилася похмурість. Мабуть, не думав вже ні про що, окрім операційної.

Підвівся і ступив до Президента. Той стояв біля столу і нервово тарабанив пальями по ньому.

— Я повторюю своє запрошення, — з притиском мовив Президент. — Якщо ти мені справжній друг, ти подумаєш…

Зненацька в кімнаті погасло світло. Чорнота миттю розпливлася по оселі. Усе на хвилю мовби загусло і стало велетенською чорною пусткою. І в тій пустці наче озвалася смертельно трагічна думка: що ж робити? Там, в операційній, теж немає світла! Там, де буде операція — темно і чорно.

У Горбенка болісно вихопилося з грудей:

— Знали, коли вимкнути!

Стояв у пітьмі, геть заціпенілий. Господи! Яка лиха година накликала це ідіотське відключення? Наче умисне, щоб продемонструвати перед Президентом всю безглуздість і всю нестерпність становища. Дроти, сніговії, енергосистеми, життя і смерть… і чортзна-що, коли вже ніхто не володіє ситуацією і ніяка, навіть президентська, влада не здатна щось учинити.

На вулиці гули машини, усе вже було готове до руху, відчувалася напруга, коли забувається миттєво все і кличе тільки далека дорога.

Горбенко стояв непорушно. Йому хотілося, щоб гнівлива присутність високого гостя врешті закінчилася. Тепер йому належало самому боротися з бідою, яка впала на нього.

— Дорогий Президенте, — мовив він дещо піднесенно офіційним тоном, — я мушу вибачитися і йти до лікарні. Але все одно оцей ваш приїзд до нас… ви самі… ти сам розумієш…

— Зайві балачки, — урвав його Президент. З кухні внесли запалену лампу, і його обличчя потепліло. — Не уявляю, як ви впораєтеся з операцією.

— Сам не знаю, — трохи непевно мовив головний лікар, окинувши поглядом темні кутки кімнати. — Є двигунець… побачимо.

— То ходімо, — взяв Горбенка за руку Президент, — побуду ще трохи з тобою.

— У тебе ж дорога, Президенте.

— Ні, ходімо. Хочу побачити, як ти впораєшся з ситуацією.

У лікарні вже горіли в коридорах гасові лампи. У палатах чаділи свічки.

Президент віддав комусь із супроводжуючих наказ:

— Організуйте вертоліт! Негайно! — Підійшов до Горбенка і взяв його міцно за плечі: — Мої хлопці не підведуть… Можеш перевезти в обласну.