Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 178
Юрій Бедзик
Підходять двоє молодих чоловіків. Вигляд у них не показний. Це — Теренс і Зігфрид. Стали оддалік, не наважуючись обтяжувати розмовою високу гостю. Та й вид у них не з кращих: подерті джинси, пом’яті куртки.
Людмила вмить упізнала американського художника. І він оце тут, господи! Ну, кого не сподівалася побачити, то це його. Згадалося раптом про Віруню, просила ж тоді помочі, а сама ось куди щезла.
— Це ви били в дзвони? — питає їх матушка.
— Як ви веліли, — каже Теренс. — Бо вашого ж дзвонаря бандити убили при воротях…
— Отаку людину!.. Отакого доброго чоловіка!.. — тернула по очах Серафима. — А за дзвін вам спасибі. Може, ми ще посидимо разом і за упокій душі убієнного піднімемо чарку.
Взявши Теренса під руку, Людмила Іванівна відводить його осторонь.
— Бачите, в якому світі ми живемо, любий художнику?
— Спасибі, що підтримали Віруню. А в мене був тільки револьвер проти тієї банди. Я знаю їх. Місяць просидів у їхньому підземеллі.
— На них револьвера мало, — мовить задумливо Людмила Іванівна і повертається до людей, які заповнюють монастирське дворище. З усього селища поспішають сюди, хочуть побачити дружину Президента України. По всій же окрузі ідуть чутки про її добрі діла. Славна людина, душевна!
— Матушко, — каже Людмила Іванівна по хвилі, — я хотіла б зазирнути у вашу церковицю. В ній така аура. Аж на душі легшає. Помолимося за нашу землю.
Піднімаються приступцями до брами, хрестяться перед входом, хрестяться у пів-мороці. І аж тут Людмила Іванівна зачіпає ліктем Віруню. Та припадає до неї і шепоче віддано:
— Спасибі, що приїхали. А я ж Теренса знайшла! Є Бог на світі!
— Спасибі тобі, доню, що витримала і не зламалася.
— Та без вас і не знаю, як воно було б.
— А я знаю, Віронько, — пригортає до себе молоду жінку Людмила Іванівна і пошепки видає їй таємницю: — Мені дуже, дуже подобається твій наречений! Кохайтеся і живіть дружньо.
— Хотілося б, — гірко стенула плечима Віруня. І тут побачила Теренса, який скромно стояв позад них. — Ось він, мій рятівник. Мав «викупити» мене у бандита.
— І за великі гроші?
— Давав два мільярди! Всі батькові статки.
— Ну, дорого ж він тебе цінує, — усміхається Людмила Іванівна і в півмороці тисне Теренсові руку. — Спасибі й вам за все. Тепер я розумію, молодий чоловіче, чому ви так шалено били в дзвони. Поздоровляю вас, Лауреате Нобелівської премії! І тебе, моя люба Вірунько. Дивлюся на вас і щиро вам заздрю. В такому храмі, як цей, зустрітися з закоханим — велике щастя. — В очах Людмили Іванівни спалахує лукавий блиск, і вона промовляє майже менторський тоном: — От вам, Теренсе, і тема для великої роботи в майбутньому. А зараз можете поцілуватися. Отут перед образами. Це не гріх. Бог таке любить. Цілуйтеся так, щоб я цю картину запам’ятала на все життя.
БІЛЬ ПРЕЗИДЕНТА
