Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 58

Він глянув у вікно, внизу рівним оксамитним килимом тягнувся ліс. Знову вони летіли над страхітливими джунглями, і кожен оберт пропелера міг значити для них наближення смерті. А якби отак повиснути в повітрі і тихо спуститися на ті бурунисті, м'які хвилі тропічної пущі? Ріхтер навіть уявив собі, як літак, ніби казкова птиця, повільно, гойдливо осідає на землю.

Непогано! Мов янгол небесний! Ні гуркоту, ні шуму, ні страху перед ударом. І не треба ніяких аеродромів, дужі крила легко спускають велетенську машину на галявину, серед розлогих баобабів, пасажири виходять на землю, простують лісом, перетинають болото. Ось уже річка шумить каламутними хвилями, біля берегів у теплому мулі поблискують велетенські морди бегемотів, на швидкій течії збурунила хвилі потворна спина крокодила, банькаті очі-гудзики ненажерливо дивляться. на мандрівників. Дерева-колонн зносяться до неба. Піроги сунуть річкою. «Бенда! Бенда!» — співають веслярі, вилискуючи на сонці брунатними, м'язистими спинами. Їх усе більше й більше, вони вилазять з пірог, розмахують рушницями, обличчя спотворені гнівом, мстивою підозрою, тіла пружинисто припадають до трав, скрадаються між деревами. «Бенда! Бенда!» Треба тікати, вони задумали щось недобре. Швидше тікати… Назад, назад, не стріляти!.. Не смійте стріляти!.. Не смійте!..

— Не стріляйте! — кричить нажахано Ріхтер і в ту ж мить прокидається з дрімоти.

Боже, він заснув? Заколисаний гуркотом моторів. Змучений дорогою. І за кілька хвилин пережив стільки неймовірних пригод. Росана і Крижанич вибачливо посміхаються до нього. Літні інженери трохи насторожено повертають голови: в одного лізуть на лоба сиві волохаті брови, мов пухнасті гусениці, в другого швидко кліпають вії, наливаються сміхом булькаті очі.

Вони й гадки не мають, якої подорожі зазнав уві сні німецький інженер Пауль Ріхтер. І не знатимуть про це ще довго-довго, аж поки одного дня світ не почує про сміливий проект побудови «Левіафана» і на стапелях компанії Кірхенбома не піднімуться перші стрингери й шпангоути майбутнього корабля-велетня.

Машина швидко йшла на зниження. Повітря тиснуло на барабанні перетинки, земля широко розкрила обійми, понеслася назустріч літаку. Червоні ангари побігли перед вікнами кабіни. Шугнули крилами повітряні лайнери. Шасі вдарилось об бетон, корпус струснувся, заревіли мотори, і враз пасажирів охопив плавкий, рівний рух. «Людина всемогутня, — посміхнувся Ріхтер, відчуваючи мимовільну насолоду від плавкого приземлення, — але як неекономно, як щедро розтрачує вона свій рух. Чому птах може сідати й підніматися майже без розгону, на найменшому клаптику землі? Чому літальні апарати повинні обов'язково пожирати відстань, яка зв'язує їх і обмежує?»