Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 3

Святкового настрою як не було. І ніжний смуток геть розвіявся, спопелів під свинцевим поглядом людини, в чорному. Ріхтерові нагадано про його — службові обов'язки. І представники ділових кіл ждуть на нього. Ну що ж, інженер-конструктор «Левіафана», якому щастя не вельми щедро дарує усмішки, повинен пам'ятати про своє місце в житті. Він завжди готовий до послуг шефа.

— На жаль, моя машина сьогодні…

— Зайві турботи, пане конструктор, — вигукнув з полегкістю чорнобровий. — Прошу ласкаво, пане конструктор. Машина біля парку…

Чорний плащ, вузькокрисий капелюх з хвацьким пером, грубі черевики — в усьому настирлива сила. Ріхтер почуває себе мало не бранцем чорнобрового, він уже весь в його владі, віддається їй покірно, бездумно, навіть з полегкістю.

Ось і авто. Хтось підступає збоку й запобігливо відчиняє дверцята. До послуг пана конструктора! Час не жде! Темний кузов припрошує його всередину. Спереду — дівчина у капелюшку. Сидить, відхилившись назад, впершись руками в кермо. Ріхтерові потепліло на серці, він готовий сипнути жартом. Набагато приємніше, коли тебе віддають в руки отакого милого володаря.

— Прошу, прошу, пане конструктор! — неспокійно озвався за його спиною чоловік у шкірянім пальті. Дівчина похилилася вперед, зіщулилася, ніби ждучи удару, включила мотор. Весь кузов дрібно тремтить, і руки дівчини теж тремтять на кермі. Ріхтер ставить ногу на підніжку, схиляє голову.

— Прошу, прошу! — підштовхує його уривчастим голосом незнайомець.

Ріхтер ще більше нахилився вперед і в цю мить побачив зовсім близько перед собою немов осклілі від напруги очі дівчини-водія. Крейдяно-біле обличчя дихнуло на нього страхом.

— Тікайте!.. Геть!.. Геть!..

Мотор ревнув, весь кузов глухо застугонів, задрижав і враз зірвався з місця. Ріхтер відчув удар у плече, потім у голову, земля під ним гойднулася, попливла, розм'якла, знову щось ударило його — тепер майже нечутно, в очах стало червоно, гаряче, і він упав у чорне забуття…

Що з ним сталося? Куди його везуть? Голова погойдується на м'якій подушці, голубувате світло тисне Ріхтерові на повіки.

Він відкриває очі, бачить схилене над собою обличчя лікарки, яка тримає в руках його долоню, промацує пульс. Сиве пасемко ніжно тремтить на лобі жінки. Куди його везуть? Він мусить знати… Негайно!..

Він благає жінку самими очима, благає всім серцем, щоб його відвезли на віллу Вальтера Кірхенбома. Він мусить дістатися туди й розповісти Кірхенбомові про вчинений на нього напад.

— Я прошу… на віллу Кірхенбома. Гельдерштрасе, десять.

— До Кірхенбома? — В очах у старенької лікарки побожний страх. Рука її, суха й лагідна, лягає на розбиту Ріхтерову голову. Як бути? Невже пан хоче зашкодити своєму здоров'ю?

— Негайно на віллу!

— Зараз, зараз, — забідкалася жінка і, відкривши засувку кабіни водія, попросила вибачливим тоном — Поверніть на Гельдерштрасе!

Біля вілли довгою черідкою стоять блискучі «каділлаки» й «шевроле». У Кірхенбома сьогодні великий банкет. Він вшановує найвизначніших людей міста. Мільйонер, права рука самого канцлера, король авіабудівної промисловості, знає, як і кого привітати у своїх розкішних покоях.