Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 26

Юрій Бедзик

Найважче було перебродити болота, ці затягнуті каламутною зеленню, підступно чисті галявини. Вони важко, широко дихали, здіймаючись і опадаючи аж під самими кореневищами дерев. В їхній теплій воді клубочились потвори, невидимі і тим страшніші. Ріхтер бив палицею по воді, збурював навколо себе цілі водограї бризок, ламав застояну ряску, гукав підбадьорливим голосом, щоб розігнати страх. І страх тікав від них, і люди за спиною в нього крокували швидше, сміливіше, завзятіше.

Коли траплялася нагода йти гуртом, Ріхтер починав розмову. Правда, двоє каїрських торговців трималися осторонь, мовчали. Пілот, ніби несучи в грудях жаль до загиблої машини, теж не приставав до балачки. Зате дівчина з розпущеною на грудях косою і двоє її колег, літніх чоловіків, в міру своїх сил підтримували інженера. Всі вже знали, що жінка, яку вони несуть на плетених із ліани носилках, повертається з Парижа, що звати її Росана і що вона знудьгувалася за своїми — батьком і чоловіком, — які гадки не мають, де вона запропастилася.

— Я з Федеральної республіки, — представився дівчині без особливих церемоній Пауль Ріхтер під час одного з коротких привалів. — Я знав, що росіяни — мужні й великодушні люди, але тільки сьогодні по-справжньому пересвідчився в цьому. Ваш колега загинув як герой.

Дівчина з розплетеною косою раптом озирнулася назад, ніби почула голос свого загиблого товариша.

З тремтячих вуст її зірвалося тихе й важке: він — друг її дитинства, майже брат їй. Все своє життя він мріяв про мандри, але тільки в двадцять п'ять років доля всміхнулася йому…

— Не кажіть так, — попросила Росана. — Я винна… Це я закричала тоді… Я послала його на смерть!

Дівчина заперечливо хитнула головою. Хіба можна послати людину на смерть, якщо вона того не захоче? Володя любив життя, він був завжди сонячний і світлий, бо народився для хороших справ.

— Хто він такий? — кволо підняла руку з свого зеленого ложа Росана. — Хто ви всі? Куди летіли?

Дівчина простягнула Росані руку.

— Ганна Крижания, українка. За фахом — хімік, працюю в Новосибірську, в лабораторії професора Арсентьєва.

— О, професора Арсентьєва я знаю! — зраділо вигукнув Ріхтер. — Він, здається, лауреат Нобелівської премії?

— Ні, премії Пулітцера, — уточнила дівчина. — Ми розробляємо проблеми газової динаміки. І ще деякі інші… Професор недавно зробив велике відкриття. Скоро буде опубліковано повідомлення… А ми… — дівчина обернулася до своїх літніх колег, що втомлено пленталися позаду, — ми мали проектувати хімічний завод в районі Мітау й Бонгора. Добре, хоч креслення встигли врятувати! — Вона любовно притисла до грудей шкіряну сумку. — Я над ним два роки билася. Це мій дипломний проект.