Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 11

— Хто ж тоді вбив старого, як не Ріхтер? — вкрадливо спитав Густав. — Поліцією встановлено, що Ріхтер був на квартирі Браузе в ніч його смерті. Більше того, встановлено навіть, що хтось перерив речі покійного, копирсався в них, як у власному майні. Якщо Ріхтер і не убивця, то принаймні — грабіжник!

— Я сам задумувався над цим… — в голосі Кірхенбома тремтить вагання. — Але він не хоче зізнатися. Що ж, рано чи пізно справа ця з'ясується. Ми маємо дешевий російський газ. Коли корабель буде збудовано і фірма зарекомендує себе, в очах світової опінії, ми вийдемо на широку дорогу. Величезні прибутки! Гроші! Замовлення ООН на багато років вперед! Місце в правлінні Всесвітнього Синдикату! Невже тебе не захоплює така перспектива, Густі?

В кімнатці западає тиша. Густав задумливо дивиться собі на руки, потім встає і з холодним викликом говорить в лице старому:

— Гроші нездатні завоювати світ. Це може зробити тільки нація. Нація і зброя.

— Зброї немає.

— Ти певен, батьку?

Старий опустив голову, втупився поглядом в кінчики черевиків.

— Не маю сумніву, що московські інспектори зуміли обнишпорити всі світові арсенали. Ядерні ракети виведені и космос і зірвані. — Він піднімає на сина червоні, запавутинені втомою очі. — Хай буде так. Амінь! Не хочу більше чути страшних казок про атомний кошмар, якого уникла земля. Майбутнє за діловими людьми, і ми не відстанемо від них.

Зазумерив відеотелефон. Шуберт у рамці екрана чекає дозволу на слово.

— Що там, старий? — поблажливо звертається до нього Вальтер Кірхенбом.

— Патрік Доуелл збирається додому.

Густав нервово заметушився.

— Бачиш! Я ж казав, що гості розійдуться… Але Вальтерові Кірхенбому байдуже до того.

— Скажіть, Шуберте, щоб Доуелл зачекав нас. Хто ще в салоні?

— Більше нікого, ексцеленціо.

— Гаразд, ми зараз прийдемо.

Батько й син неквапно рушили до великої вітальні. Там — порожньо, тихо, низенькі розкарячкуваті фотелі дрімають під пестливим світлом люстр. В попільничках ще теплий попілець від недопалених сигарет. Старовинні картини на стінах, високі венеціанські вікна — суміш античної пишноти й модерністської претензійності.

В кутку сидить сухуватий джентльмен в бездоганно випрасуваному чорному костюмі. Сивина на скронях видає похилий, втомлений вік.

Йому нудно, байдужно до всього. В цій розкішній обстановці він почуває себе цілком невимушено, він тут свій, абсолютно свій — немов одна з тих голих статуй, що безсоромно стоять по кутках просторого залу. Відчувається в цій людині щось старосвітське, закостеніле і водночас ділове, строге, владно-рішуче.

Це — Патрік Доуелл, глава приватної детективної фірми, акціонер компанії «Зюддойче люфтферайнігунг», англієць за походженням і німець за вихованням, холодний філософ з неприховано цинічними поглядами на життя, вірний, невід'ємний друг Кірхенбомів.

— Вибач, Патріку, — жвавішає Вальтер Кірхенбом, який у душі поважає розумного, дотепного англосакса. — Мій молодий нащадок забрав у мене весь вечір.

— Папа завжди перебільшує, — манірно здвигує плечима Густав.