Читать «Артур і помста жахливого У» онлайн - страница 5

Узявшись за руки, воїни утворили коло.

— Ох! А чи могли б ви нагнутися нижче? Будь ласка! — пошепки промовляє чоловічок, на зріст менший за воїнів метра на півтора.

У маленького чоловічка на обличчі — бойове пофарбування матасалаїв, а маківку увінчує головний убір із величезної мушлі, з якої стримлять три пір'їни.

Будь-який хлопчисько може розмалювати себе по-бойовому і начепити на голову величезну мушлю. Та лишень в одного хлопця неслухняні веснянки не сховає ніяке пофарбування, навіть коли її нанесе сам вождь матасалаїв. Ці веснянки можна впізнати серед тисяч інших веснянок.

— Вибачай, Артуре, — ми замислилися, — виправдовувався вождь матасалаїв.

Усміхнувшись хлопчикові, воїни взяли його за руки і таким чином розширили коло. Якийсь час усі довго і глибоко дихали, а потім, дружно вдихнувши, разом вивільнили легені, випускаючи з них повітря просто на вогнище, — і воно розгорілося яскравіше. У такій вправі Артурові не наздогнати своїх друзів: доки вони роблять один вдих і видих, йому доводиться зробити те саме тричі. Можна сказати, що воїни з'їдають велику кисневу цукерку, а хлопчик ковтає кільканадцять дрібненьких кисневих льодяників.

— Чудово, просто надзвичайно, — задоволено усміхається вождь такому початку дійства. — А тепер — Велику книгу мені! Сьогодні у нас сто тридцять сьомий день за селенельним календарем, квітка дня — маргаритка, і ми зараз їх вшануємо.

Не чекаючи нового знаку, кожен із воїнів, а з ними й Артур, простягають руки і вкидають заховані в них квіти маргариток у глиняний горнець, що стоїть на вогні. Вода в ньому закипає — і маргаритки швидко розкисають.

Спостерігаючи, як булькає вода, Артур відчуває одночасно і цікавість, і нудоту. Він знає: це вариться «маргариткова юшка». Та, схоже, що, незважаючи на таку гарну назву, та юшка не належить до його улюблених страв.

Саморобною дерев'яною ложкою вождь наповнив варивом вирізану з дерева ринку і подав Артурові. Хлопчик скривився, але подякував — ледве чутно.

— Вислів дня! — проголошує вождь, розгортаючи перед собою Велику книгу. — «Природа годує тебе щодня. Та настане день, коли ти годуватимеш природу. Так влаштоване велике життєве коло…»

Артур мовчить. Він пильно вивчає вариво, а не задумується над осмисленням «вислову дня». В принципі, він не проти, коли надійде час, віддати тіло природі, тільки хлопчик упевнений, що це станеться не так скоро. Одначе зараз маргариткова юшка похитнула його впевненість. І пахне вона якось дивно…

Цікаво, з якої причини: в ній же нічого нема, окрім квітів!

— Що ж, починай! Пий! — ласкаво звертається до нього вождь.

«З якого це дива він заговорив так ласкаво? І чому самі не п'ють?» — питає себе Артур. І враз у його душу заповзає підозра — щось тут негаразд! Та обличчя воїнів непроникні. І відповіді на свої запитання він не отримав.

— Ще дуже гаряче! — відповів винахідливий хлопчик.

Вождь вчуває сумніви. І усміхнувся ще ласкавіше. Він розуміє, що обряди дорослих воїнів — незрозумілі маленькому хлопчикові, навіть такому мудрому, як Артур. Значить, слід подати приклад. Тоді вождь наливає й собі того варива і випиває за дух. Четверо воїнів учинили так само. І бровою не повівши, вони проковтнули маргариткову юшку. Артур аж закліпав очима, і на його обличчі відбилося здивування. Нарешті всі погляди воїнів зупинилися на хлопчикові.