Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 14

Вона дуже квапилася. Вона вибігла на проїжджу частину назустріч машині, якимось чином чи то впізнавши, чи вгадавши у пасажирі Богуна. Можливо, дівчинка відчула близькість Кулі, зачула її магнітний голос і, забувши про все, кинулася до свого скарбу. Гальмувати було вже пізно, і все ж таки водій вдарив ногою по педалі. Огидно верескнули гальма; наближалися, засліплюючи, фари зустрічної вантажівки; Богун закричав і, відштовхнувши водія, схопив кермо, різко вивернув його наліво; машину занесло, зовсім поруч промайнуло розгублене обличчя дівчинки. Жахливий бічний удар жбурнув лімузин на узбіччя. Машина перевернувся; спалах, грім; світ розколовся; пітьма.

День метеликів

У вікні чомусь висів дивний, неможливий пейзаж. Ніч у холодному світінні. Зелені тіні будинків. Він дивився крізь скло, дивуючись тому, як змінилося планування кварталу, — такі будинки стояли тут двадцять років тому, у часи його дитинства. Як я потрапив сюди? Я знову тут живу? Ну звичайно, я викупив, оселився… як я міг забути… — скло загадково посміхалося. Він відмахнувся від цього страшного факту, навіявши собі, що прозоре щось, звичайно ж, не здатне ані посміхатися, ані ридати, ані як-небудь ще виявляти свою подобу, отже — увижається мені… а от ті жахіття, які діялися там, за вікном, навряд чи могли привидітися.

Шарудів пісок, з неба всипаючись; пісок, пухкий, немов сніг, укрив подвір’я й провулок; пропечене небо, підгорілі зорі; зорі іскряться й товчуться, танцюють, згасаючи; маятником хитається місяць, весь у жилах і в тонкому жовтому пухові. Промені, які б’ють із неба, розпухають далекою загравою, від якої багрянішають хмари; лемент, придушений звуками піщаної заметілі, перестає бути страшним, у ньому більше немає безнадії, у ньому тріумф; сплячі тріумфують, стікають довгим здушеним криком, вітаючи темну хмару над головами; хмара ковтає одну за одною божевільні зірки, які відкадрилюють непристойні танці над божевільним світом; хмара неохопна, вона насувається невблаганно і навдивовижу швидко, і чітко окреслений край, фронт цього настання, вогненним зиґзаґом розтинає світ.

Хтось піднімався сходами, що ведуть на горище. Він озирнувся. Тихі, вкрадливі кроки. Притулився плечима до стіни. Огидно, — думав він, — вони всюди знайдуть. Проти цих паралізатор безсилий. Він мало не вистрілив у маленьке тільце, що виникло над сходами. Тільки блискавичний рефлекс професіонала врятував маля. Завжди точно знай, хто в тебе на лінії прицілу.