Читать «Ляльковий дім» онлайн - страница 40

Йоган. Що ви скажете, Діно?

Діна. Так, я хочу бути вашою дружиною.

Йоган. Діно!

Діна. Але спочатку я хочу попрацювати, добитись чого-небудь, бути чимось сама по собі, ось як ви. Я не хочу бути якоюсь річчю, яку беруть.

Лона. Правильно, так і повинно бути!

Йоган. Добре, я буду чекати і сподіватись…

Лона. І дочекаєшся свого, хлопче! А тепер час на корабель!

Йоган. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Відводить її в глиб сцени і жваво про щось розмовляє з нею.)

Марта. Діно, щаслива… дай поглянути на тебе, поцілувати тебе ще раз… востаннє!

Діна. Ні, не востаннє. Тітонько, мила, люба, ми ще побачимось.

Марта. Ніколи! Обіцяй мені, Діно, ніколи більше сюди не повертатися. (Хапає її заруки і дивиться на неї.) Тебе чекає щастя, дорога моя… там, за морем. О, як часто в години шкільних занять тягло мене туди!.. Як там має бути добре! Там і обрії ширші, і небо вище, ніж у нас тут, і дихати вільніше!

Діна. Ах, тітонько! Коли-небудь і ти до нас приїдеш.

Mарта. Я? Ніколи, ніколи! Тут у мене є своє маленьке життєве покликання. І тепер, сподіваюсь, мені пощастить здійснити те, для чого я створена.

Діна. Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.

Марта. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.

Діна. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде — те й буде.

Марта. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, — правдивою і вірною самій собі!

Діна. Так, тітонько!

Лона (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер — у дорогу!

Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.

Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!

Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.

Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я — його.

Марта. Ти… його?

Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.

Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.

Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!

Mарта. Часом так буває.

Лона. Тримаймося разом, Марто!

Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?

Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от — обидві осиротіли.

Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.

Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?

Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав — і не помітив мене.

Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!