Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 89
Олексій Толстой
— Ну, от і вона, — закричав Антошка. — Лізо, здрастуй, красуне…
Єлизавета Київна страшенно зраділа, рвучко підвелась і обняла його.
Кий Кийович поздоровкався сухувато і продовжував гризти стеблинку. Антошка розсівся на приступках, розкурив сигару.
— А я до вас по інформацію, Кий Кийович, розкажіть мені якнайдокладніше, що у ваших Хлибах думають і говорять про війну…
Кий Кийович криво усміхнувся.
А чорт їх знає, що вони думають… Мовчать… Вовки теж мовчать, коли збираються у зграї.
— Значить, проти мобілізації ніхто не виступав?
— Ні, не виступав.
— Розуміють, що німець — ворог?
— Ні, тут не в німцеві річ.
— А в кому?
Кий Кийович усміхнувся.
— Річ не в німцеві — річ у гвинтівці… Гвинтівочку до рук доп’ясти. А вже у людини з гвинтівкою інша психологія… Поживемо, побачимо, — в якому, власне, напрямку мають намір стріляти гвинтівки. Ото ж бо…
— Ну, а все-таки, говорять вони про війну?
— Підіть на село, послухайте…
Коли смеркло, Антошка і Єлизавета Київна пішли на село. Серпневі сузір’я висипали по всьому холодіючому небу. Внизу, в Хлибах, було вогкувато, пахло ще не осілим пилом від череди і теплим молоком. Коло воріт стояли розпряжені вози. Під липами, де було зовсім темно, рипів журавель колодязя, форкнув кінь, і було чути, як він пив відсапуючись. На відкритому місці, коло дерев’яної комірчини, критої соломою, на колодах сиділи три дівки й неголосно співали. Єлизавета Київна і Антошка підійшли і теж сіли осторонь. Дівки співали:
Одна з них, обернувшись до Антошки і Єлизавети Київни, сказала тихо:
— Що ж, дівки, мабуть, спати пора?
І вони сиділи не рухаючись. В комірчині хтось порався, потім рипнули двері, і надвір вийшов лисий чоловік у розстебнутому кожушку: крекчучи, довго замикав висячий замок, потім підійшов до дівчат, поклав руку на поперек, витягнув цапину бороду.
— Соловейки-пташки, все співаєте?
— Співаємо, та не про тебе, дядьку Федоре.
— А от я вас зараз батогом звідси… Що це за порядки — ночами пісень співати…
— А тобі заздро?
І друга сказала, зітхнувши:
— Тільки нам і лишилось, дядьку Федоре, про Хлиби наші співати.
— Еге ж, погане ваше діло. Осиротіли.
Федір сів коло дівок. Найближча до нього сказала:
— Народу сьогодні козьмодем’янські жінки казали, народу на війну забрали — півсвіту.
— Скоро, дівки, і до вас доберуться.
— Цебто нас на війну?
Дівки засміялись, і крайня знову спитала:
— Дядьку Федоре, з ким у нашого царя війна?
— З іншим царем.
Дівки перезирнулись, одна зітхнула, друга поправила хустку, крайня сказала:
— Так нам і козьмодем’янські жінки казали, що, мовляв, з іншим царем.
Тоді з-за колод підвелась патлата голова і прохрипіла, натягаючи на себе кожуха:
— Годі тобі брехати. Який там інший цар, — з німцем у нас війна.
— Все може бути, — відповів Федір.
Голова знову зникла. Антошка Арнольдов, вийнявши портсигар, запропонував Федорові цигарку і спитав обережно:
