Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 76

Дашу годували чебуреками і кислим молоком, напували шампанським. Любовник-резонер метушився, час від часу завмирав нерухомо, шепочучи ніби сам до себе: «Боже мій, яка гарна!» — і підводив знайомити якихось юнаків, учнів драматичної студії, що говорили придушеними голосами, наче на сповіді. Миколі Івановичу було приємно з такого успіху «своєї Дашурки».

Даша пила вино, сміялась, простягала комусь для поцілунків руку і не відриваючись дивилась на сяюче голубим світлом схвильоване море. «Це щастя», — думала вона.

Після купання і прогулянки пішли вечеряти в готель. Було шумно, ясно й барвисто. Любовник-резонер багато й палко говорив про кохання. Микола Іванович, дивлячись на Дашу, трохи випив і засумував. А Даша весь час крізь щілину в фіранці вікна бачила, як недалеко з’являються, зникають і сковзають якісь тьмяні бліки. Нарешті вона підвелась і вийшла на берег. Ясний і круглий місяць, зовсім близький, як у казках Шехерезади, висів над лускуватою дорогою через усе море. Даша засунула пальці між пальці і хруснула ними.

Коли почувся голос Миколи Івановича, вона поквапливо пішла далі вздовж води, що сонно: лизала берег. На піску сиділа жіноча постать, і друга, чоловіча, лежала головою у неї на колінах. Між хиткими бліками в чорно-ліловій воді плавала людська голова, і на Дашу глянули і довго стежили за нею двоє очей з місячними відблисками. Потім стояли двоє, притулившись одне до одного; проминувши їх, Даша почула зітхання і поцілунок.

Здалеку кликали: «Дашо, Дашо!» Тоді вона сіла на пісок, поклала лікті на коліна й підперла підборіддя. Якби зараз підійшов Телєгін, сів з нею поруч, обняв рукою за спину і голосом суворим і тихим спитав: «Моя?» — відповіла б: «Твоя».

За горбком піску заворушилась сіра постать, що лежала ниць, сіла, схиливши голову, довго дивилась на місячну дорогу, що мінилася, наче на забаву дітям, підвелась і попленталась повз Дашу, похмуро, як мертва.

Серце у Даші сильно забилось, вона побачила, що це Безсонов.

Так почалися для Даші ці останні дні старого світу, їх залишилось небагато, насичених спекою догораючого літа, радісних і безтурботних. Але люди, звикнувши думати, що майбутній день такий самий ясний, як далекі синюваті обриси гір, навіть розумні і прозорливі люди, не могли ні бачити, ні знати нічого, що лежало далі миті їхнього життя. За миттю, барвистою, насиченою запахами, сповненою пульсуванням усіх соків життя, лежав таємничий морок… Туди ні на волосинку не проникали ні погляд, ні відчуття, ні думка, і тільки, може, невиразним почуттям, яке буває у звірів перед грозою, дехто сприймав те, що насувалося. Це почуття було, як незбагненна турбота. А в цей час на землю опускалась невидима хмара, що шалено крутилась якимись переможними і лютими і якимись падаючими і знемагаючими обрисами. І це було позначено лише смугою сонячної тіні, що закреслила з південного сходу на північний захід все старе, веселе і грішне життя на землі.

XIII