Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 69
Олексій Толстой
— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.
Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла білого зонтика і пішла за Семеном Семеновичем вниз до Волги, до пристані, де стояли човни.
Поміж довгими дощаними бараками з хлібом, стосами дерева і цілими горами тюків з шерстю та бавовною блукали вантажники й тягалі, широкоплечі, широкогруді чоловіки і хлопці, босі, без шапок, з голими шиями. Декотрі грали в орлянку, декотрі спали на мішках і дошках; вдалині чоловік тридцять з ящиками на плечах збігали по хитких сходнях. Між возами стояв п’яний чоловік, весь у грязі й поросі, із закривавленою щокою, і, придержуючи обома руками штани, лаявся ліниво й матірно.
— Цей елемент не знає ні свят, ні відпочинку, — повчально зауважив Семен Семенович, — а от ми з вами, розумні й інтелігентні люди, їдемо знічев’я милуватися природою.
І він переступив через величезні босі ноги грудистого й губатого парубка, що лежав навзнак; другий сидів на колоді й жував французьку булку. Даша чула, як той, що лежав, сказав їй вслід:
— Пилипе, от би нам таку.
І другий відповів з напханим ротом:
— Чиста дуже. Мороки багато.
По широкій жовтуватій річці в хитких сонячних відблисках рухались силуети човників, прямуючи до далекого піщаного берега. Одного з таких човнів найняв Говядін; попросив Дашу правити стерном, сам сів на весла і почав гребти проти течії. Незабаром на блідому обличчі у нього виступив піт.
— Спорт — велика річ, — сказав Семен Семенович і взявся стягати з себе піджака, соромливо відстебнув підтяжки і сунув їх під ніс човна. У йього були худі, з довгим волоссям, кволі руки і гутаперчеві манжети. Даша розкрила зонтика і примружившись дивилась на воду.
— Пробачте за нескромне запитання, Даріє Дмитрівні, — в місті є поголоска, що ви виходите заміж. Правда це?
— Ні, неправда.
Тоді він широко осміхнувся, що було несподівано для нього інтелігентного заклопотаного обличчя, і кволим голоском спробував був заспівати: «Эх, да вниз по матушке по Волге», — але засоромився і з усієї сили вдарив веслами по воді.
Назустріч проплив човен, повний людей. Три міщанки в зелених і яскраво-червоних кашемірових платтях лузали насіння і спльовували лушпиння собі на коліна. Навпроти сидів зовсім п’яний гірчичник, кучерявий, з чорними вусиками, підкочував, наче вмираючи, очі і грав польку на гармошці. Другий швидко гріб, розгойдуючи човна, третій, махнувши кормовим веслом, закричав до Семена Семеновича:
— Звертай з дороги, шляпа, тудить твою душу. — І вони з криком і лайкою пропливли зовсім близько.
Нарешті човен зашурхотів по піщаному дну. Даша вистрибнула на берег. Семен Семенович знову надів підтяжки і піджак.
— Хоч я і міський житель, але щиро люблю природу, — сказав він примружившись, — особливо, коли її доповню є постать дівчини, в цьому я вбачаю щось тургенєвське. Ходімо в ліс.