Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 619

Біля тьмяно освітленого віконця дерев’яного будиночка Катя обернулась до вітру спиною, щоб передихнути. В шпарину між нещільно зсунутими фіранками вона побачила кімнату, заставлену речами, чорну трубу, протягнуту коліном у камін, посеред кімнати — вогник бджілки і в кріслах — кілька чоловік. Усі вони, підперши голови, слухали юнака, який стояв перед ними, — гордо піднявши кирпатого носа, він читав щось із зошита. На ньому було благеньке пальто, розхристане на голих грудях, і обмотані шворками валянки, такі самі, як у Клавдії. З руху його руки і з того, як він героїчно стріпував нечесаним густим волоссям, Катя зрозуміла, що юнак читає вірші. їй стало тепло на серці, усміхаючись, вона обернулась проти вітру і, не випускаючи Клавдії з-під хустки, побігла до Арбата.

У Чесночихи було багато людей: жінки тих робітників, котрі пішли на фронт, і кілька стариків, що сиділи на почесному місці коло стола, де приїжджий розповідав про воєнні справи. Зараз його питали, перебиваючи одне одного, нро те, чи скоро полегшає з хлібрм, чи можна сподіватися, що до різдва підвезуть у Москву паливо, про те, чи видають у частинах валянки й кожушки. Називали прізвища чоловіків і братів, — чи живі вони, чи здорові? — немовби цей військовий міг знати на ймення всі тисячі робітників, які билися на всіх фронтах.

Катя не могла протовпитись у кімнату й залишилася в дверях. Підводячись навшпиньки, вона мигцем побачила, що приїжджий щось записує на папері, схиливши голову, забинтовану марлею.

— Всі запитання, товариші? — спитав він, і Катя затремтіла так, наче цей тихий, строгий голос увійшов у неї, розриваючи серце. Вона зараз же обернулась, щоб вийти. Ніщо, виявляється, не забулось… Звук голосу, схожий на той, рідний, який назавжди замовк, розбурхав у ній колишню тугу, колишній біль, непотрібний, даремний… Так самотній людині присниться давно пережитий спогад, — побачить вона ніколи нею не бачений будиночок у лісі, освітлений попелястим світлом, і коло будиночка — свою покійну матір, — вона сидить і усміхається, як у далекому дитинстві. Людина хотіла б до неї потягтися, викликати її з сну в життя і не може до неї доторкнутися, вона мовчить і усміхається, і людина розуміє, що це тільки сон, і глибокі сльози піднімають груди сонного.

Мабуть, у Каті було таке обличчя, що одна з жінок у дверях сказала:

— Громадянки, пропустіть учительку наперед, заштовхали її зовсім…

Катю пропустили наперед, в кімнату. Вона увійшла, і той чоловік коло стола підвів голову, обв’язану марлею, — вона побачила його суворе обличчя. Перш ніж радість освітила, розширила його темні очі, Катя похитнулась, у неї запаморочилась голова, в її свідомості все зрушилось, знявся гомін голосів і відійшов у далечінь, світло почало тьмаритись, так само, як тоді в сінях, коли мало не впустила відро… Катя, винувато усміхаючись, часто задихала, бліднучи, почала опускатися…