Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 610

Теплов тільки» сердито засопів, він завжди побоювався Рощина:

— Облиш, справді, дурня валяти… Ти взяв собі якусь особливу манеру зі мною розмовляти, Рощин… Куди ви їдете?

— До генерала Шкуро. Підійшли з полком вам на виручку. Кажуть, ви тут дуже Будьонного злякалися…

— Та, розумієш, такий у нас бордель… Все цивільне населення мобілізували, відставних генералів, якусь наволоч з чиновників… Попів нарядили, мені прислали…

Рощин вийняв портсигар, в ньому були іноземні цигарки, взяті вчора в штабному обозі. Теплов закурив, попихкав собі на вуса запашним димком.

— От! — здивувався. — Йолки мальовані, справжні закордонні! Звідки? А нам махру видають… Страшенно пече від неї… Дай, будь ласка, хоч парочку, про запас…

— Ну, як, взагалі, живеш, Васька?

— Живу сволочно, грошей нема… Все обридло… — Він спідлоба глянув на Дундича, що скочив з коня, на трьох похмурих кавалеристів позаду нього. — Якщо хочете в Воронежі повеселитися — маком, панове… Червонопуза наволоч усе вичистила, — жодного шинку, жодного заведєнія з дівчатами, — просто відпочити ніде…

— Познайомся, — сказав Рощин, — підполковник Дундич.

— Штаб-ротмістр Теплов.

Вони одкозиряли один одному. Дундич, кривлячи сміхом смугле, бистрооке обличчя:

— Жаль, жаль, — сказав, — а ми й справді мріяли повеселитися… Грошенят узяли…

— Та є, звичайно, по приватних квартирах дівчата, і миколаївку можна дістати, і шампанське приховане у спекулянтів… П’ятсот карбованців пляшка! Ну, що це таке! — припухлі очі Теплова, на які весь час набігали сльози, зобразили обурення. — Комендатура прямо, як з святими, панькається з цими спекулянтами… Рятівники вітчизни! В Тамбові, розумієш, ми напилися… Ну, рахунок дикий, ну, платити ж нічим, ну, я в морду й заїхав… І розжалували… Розумієш, Вадиме, у нас в частинах дуже пригнічений настрій. Кінець кінцем — віддаємо життя… Минає молодість… А що попереду? Розорена Москва? Безгрошів’я… Тобі добре, ти університет скінчив, — зняв к чорту вошивий мундир і читай собі лекції які-небудь… А мені — тягни лямку… Та й армії ж справжньої нам не дозволять держати…

— Штаб-ротмістре, вам необхідно розважитись, — сказав Дундич. — їдьмо в місто. Діла у нас тільки — передати пакет командуючому і потім — на всю ніч… Я відповідаю шампанським…

— Чортзна-що таке! — промовив Теплов, потягнувшись чухати за вухом. — Незручно залишити пост, отак — ні з сього, ні з того…

— А ти передай команду старшому по взводу, — сказав Рощин. — А комендантові скажеш, що у тебе закралось підозріння, чи не переодягнені ми червоні розвідники… В крайньому разі — вилають тебе дурнем…

Теплов роззявив беззубого рота й зареготав і, витираючи очі:

— Це ідея! І я ще навіть хотів вас заарештувати…

— Правильно.

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — вже розкотистобадьоро крикнув Теплов, обернувшись до окопу, де знову нудьгували юнкери біля кулемета. І коли старший унтерофіцер, років вісімнадцяти хлопчик з голубими нахабними очима, підійшов і чітко, тримаючи лікоть врівні з плечем, узяв під козирок, Теплов передав йому командування і наказав подати коня.