Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 563

Дніпро був ще широкий. Пароплав ляпав колесами по ясній воді, порушуваній лише лінивими вирами. Ні плюскіт коліс, ні голоси курсантів не могли заглушити солов’їного співу по берегах, порослих пахучою і липкою зеленню, — в котиках, в пуху, в курчачій жовтизні. На палубі було гаряче від сонця, що підбилося над розливом. Вадим Петрович стояв коло борту і дивився на блискучу воду.

Багато було прожито весен, але ніколи з такою силою не шумувало в ньому вино життя… Та ще в такий непідходящий і невідповідний час. Туманилась голова невиразними передчуттями… Краще й не лізь у кишеню за цигаркою, не хмур брів, серйозна ділова людино, — не відчепишся від налітаючих чарів… Ось вона, весняна імла, піднімається над розливом, над острівцями, над напівзатопленими хатами, пронизана завислим у ній величезним сонцем. Світло його м’яко лягає на воду, на дерева з блідими й хиткими відображеннями, на спини корів, що зайшли по коліна в воду, на зарослий травою бугор, куди виліз бик, озираючись на невидане, невідоме чудо весни.

Дивно, дуже дивно, — Рощин весь цей час, починаючи з Катеринослава, мало згадував про Катю, немовби вона відійшла разом з його минулим, — надто нерозривно була зв’язана з життям, пристрасно ним самим засудженим… Повертаючись думкою до Каті, він повертався до того самого Рощина, якого він побачив колись у парикмахерській у дзеркалі: тоді у нього не вистачало огиди, щоб вистрілити, принаймні хоч плюнути в своє відображення, — тепер би він зробив це.

Дві весни тому його почуття до Каті, здавалось, наповнювало всесвіт, — цілий всесвіт за його зморщеним лобом смертельно розгубленої і ображеної людини. Тоді йому потрібна була Катина любов, особливо потрібна була в самотню годину, в катеринославському готелі, коли він дивився на дверну ручку, на якій можна повіситися… «А тепер — не потрібна? Так, чи що? В Ростові зрадив Катю вперше, в Катеринославі — вдруге?»

Він дивився на пливучі береги, втягав всіма грудьми медове вологе повітря і не почував ні гризоти, ні каяття.

«Ні, в Катеринославі зради не було… Там кінчався розрахунок з минулим. І була Маруся… Проспівала коротеньку, невинну, палку пісню про нове життя — ось про цю весняну повінь, про незмірне, незазнане щастя».

Бик, що стояв на трав’янистому пагорку, заревів, і на кормі пароплава засміялися курсанти, хтось із них теж заревів, перекривляючи. Рощин блаженно заплющив очі: «Хіба смерть — безнадійність? Марусина смерть була світла. Смерть її була, як крик того, що відходить, тим, що залишаються: любіть життя, візьміть його з усією пристрастю, зробіть з нього щастя!..»

Він не облишив спроб розшукати Катю. На його прохання, з військового наркомату в повітові виконкоми Катеринославщини й Харківщини був посланий запит про Олексія Красильникова, але відомостей про його місцезнаходження досі не надійшло. Більше Вадим Петрович зробити зараз не міг, — ці кілька годин на палубі пароплава були єдиним вільним часом за півтора місяця роботи по вісімнадцять годин на добу.