Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 552

— Іване Іллічу, ви Івана Степановича, мабуть, шукаєте?

— Так, так, ти його бачив?

— Ходімо.

Вони пішли до річки, обходячи трупи. З темряви дене-де чувся стогін, бурмотіння. Перегукувались санітари, відшукавши пораненого. Іван Ілліч почув, як шепотів, захлинаючись, Кузьма Кузьмич. Латугін, що йшов попереду, раптом зупинився і присів.

Іван Гора лежав ниць, великий і довгий, — як уразила його куля в серце, так і впав він, розкинувши руки, нач§ обхоплюючи всю землю, не бажаючи і мертвий віддати її ворогові.

Старі качалінці, ті, хто знав Івана Гору ще червоноармійцем, а потім ротним командиром, зібралися вночі в полі й вирішили поховати комісара на видному й пам’ятному місці, на високій могилі на березі Маничу.

Могил було тут розкидано чимало, а ця одна височіла, як горб. Може, в стародавні часи її насипали для ханської юрти, щоб з висоти далеко було видно незліченні табуни на степу. Може, в ще давніші часи під нею скіфи поховали свого вождя разом з конем і любимою жінкою, і зверху уклали рядами зрізані лозини, і поставили — вістрям до неба — величезний бронзовий меч, який вони визнавали за божество родючості і щастя.

Комісара Івана Гору на піднятих руках перенесли через річку, поклали зверху могили на весняну траву, причесали йому волосся і накрили його витягнуте тіло полковим прапором.

Ніч була тиха і ясна від місячного світла. В ногах комісара став з голою шаблею Іван Ілліч, в головах — комісар першої роти Бабушкін — петроградський комунар. Червоноармійці проходили по черзі мимо, — кожен брав гвинтівку на караул.

— Прощай, товаришу…

Коли попрощалися всі і треба було братися, щоб опустити комісара в яму, на могилу знову вибіг Латугін.

— Сьогодні, — крикнув він, — сьогодні смертельні вороги вбили нашого найкращого товариша… Він нас учив: для чого мені дана ця гвинтівка… Воювати правду! От для чого вона у мене в руці… І сам він був правдивий чоловік, корінний наш чоловік… Нас учив, — коли вже мама тебе породила, запищав ти на світі на цьому, — іншого діла для тебе нема: воюй правду… Я прошу командира полку і комісара Бабушкіна прийняти від мене заяву в партію. Кажу це по совісті, над цим тілом, над прапором…

Комісара поховали. Пізно вночі Даша викликала Івана Ілліча з землянки і сказала, хрустячи пальцями:

— Піди ти до неї, будь ласка, відведи ти її.

Вона повела Івана Ілліча до могили. Ніч потемніла перед світанком, місяць зайшов, степовий вітрець посвистував коло вуха.

— Ми з Онисею перемучились, вона нічого не слухає…

На могилі коло засипаної ями Івана Гори сиділа Горпина, похмуро схиливши голову, шапка і гвинтівка лежали коло неї. Осторонь сиділа Онися.

— Вона, як кам’яна, головне — одірвати її, відвести, — прошепотіла Даша і підійшла до Горпини, — Бачиш, командир полку теж тебе просить.

Горпина не підвела голови. Що людські слова, що вітер над могилою — однаково для неї летіли мимо. Онися, що й досі сиділа осторонь, схилилась лицем у коліна. Іван Ілліч покашляв, сказав:

— Не годиться так, Горпино, скоро розвиднятись почне, ми всі підемо на той бік, що ж, — одна залишишся… Не гаразд…