Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 524

— Христос з тобою, їж розбірливіше, — говорила їй мати, стоячи коло печі, — їжа не на пожиток за балачкою.

— Мамо, я за день намовчалась. — Маруся здивованими яскраво-синіми невеликими очима поглядала на Рощина. — Ви знаєте, я страшенно балакуча, за це мене в комсомол не хотіли брати. Ну, де ж конспірація, розумієте, якщо людина балакуча? Випробування проходила, сім діб мовчала.

Після вечері Маруся напиналась теплою хусткою й бігла на партійні збори. Рощин, подякувавши за хліб-сіль, ішов за глуху перегородку, в вузеньку кімнатку, таку низьку, що, піднявши руки, можна було провести по шершавій стелі. Засунувши долоні за пасок, він ходив од віконця, закритого віконницею, до Марусиного соснового комодика. Знімав паска, гімнастерку і сідав коло вікна, слухаючи крізь віконниці, як далеко внизу глухо і м’яко шарудять крижини на Дніпрі. За перегородкою вже полягали спати. В тиші маленького будинку потріскувала штукатурка на грубці та, пригрівшись, пиляв цвіркун малесенькою пилкою крихітну дерев’янку. Вадиму Петровичу було несподівано хороше і спокійно, і лише прості, буденні думки блукали в його голові.

До Марусиного повернення лягати не хотілось, і, щоб відігнати дрімоту, він знову вставав і ходив. Йому дуже подобалась ця побілена крейдою крихітна кімната; Марусиних речей тут було небагато: спідниця на цвяху, гребінець і дзеркальце на комоді та кілька книжок з бібліотеки… Під стіною — коротеньке залізне ліжко, Маруся віддала його Рощину, а сама стелила собі на підлозі, на повстині.

Грюкали двері в сінях, обережно рипіли двері в кухні. З’являлася Маруся, рум’яна від холоду. Розмотуючи хустку, говорила:

— От і добре, що ви мене заждали. Знаєте новину? Махно буде тут через три дні. Завтра вам уже треба подати плани. А ніч яка, мамонько! Тихо, зірок висипало!..

Маруся така була заклопотана важливими справами, різними враженнями, така була простодушна, що, пославши собі на підлозі, без ніяковості роздягалась при Вадимі Петровичеві. Спідницю, кофту, панчохи кидала, куди попало. Секунду сиділа на повстині, обхопивши коліна: «Ой, стомилась», — і, ткнувши кулаком у подушку, укладалася, натягаючи на голову ватну ковдру. Але зараз же висувалося її обличчя, з незгасаючим рум’янцем, з ямочкою, з коротеньким носом. Вона викидала голі руки поверх ковдри.

— Ой, як жарко! Слухайте, ви не спите?

— Ні, Марусю, ні.

— Це правда, що ви були білим офіцером?

— Правда, Марусю.

— От я сьогодні сперечалась… Деякі товариші вам не вірять. Є у нас такі, знаєте, похмурі… Мати рідна у них на підозрі… Та як же не вірити в людину, коли віриться! Вже краще я помилюсь, ніж про кожного подумаю, що — гад. З ким, кажу, ви революцію будете робити, якщо кругом самі гади? А ми ж — всесвітню робимо… Революція, кажу, — це особлива сила… Зрозуміло вам? Ну, що б я робила без революції? Мазала б столярним клеєм по дванадцять годин у картонажній майстерні… Одна радість — в неділю полузати насіння на Катерининському бульварі… Ну, розжилася б на високі черевики, — подумаєш, радість! То як же, кажу, ви, товариші, не вірите: інтелігент помилявся, ну, добре, служив своєму класу, але він же теж людина… Революція і не таких затягувала. Може він свій паршивенький клас проміняти на всесвітню? Може… І він свідомо приходить до нас — битися за нашу робітничу справу… Похмурим треба бути, якщо не вірити в це… Ну! Я багатьох переконала.