Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 504

— Ненавиджу! — раптом крикнула Даша і пучкою стала бити себе в груди. — Я бачила, я знаю ці обличчя: очі вбивців, які ще не вбили, прищі на щоках від хтивості, одвислі підборіддя… Сволота! Тупі, темні… Таким нема, нема місця на землі!..

— Спокійно, спокійно, Даріє Дмитрівно. Давайте краще подивимось, чи закипіла вода в чавуні?

Даша швидко підійшла до вікна, — в сизих сутінках пробігали, нагнувшись, червоноармійці з гвинтівками, спрямованими, як в атаку. Вона розгляділа навіть обличчя, напружені до зморщок. Один спіткнувся, падаючи, пробіг і, махнувши руками, випростався, обернувся, вишкірив зуби.

В степу злетіла ракета, розкинула зелені яскраві вогні. Повільно падаючи, вони освітили пригнуті сірі спини в окопах і близько — сажнів за двісті, не більш, — постаті пластунів, що підводились. Між ними біг чоловік, крутячи над головою шаблею. Вогні погасли. В чорній темряві, що запанувала на мить, почався крик, посилюючись, як грозовий вітер: «Урра-а-а-а!..»

Телєгін зняв шапку, провів долонею по мокрому волоссі. Все, що можна було продумати, передбачити і зробити, — зроблено. Тепер починалась психологія бою. Ворог був, напевне, разів у чотири сильніший, якщо вважати скупчення його резервів, ледве видних у бінокль. Придивляючись, він по самі плечі висунувся в пролом у даху.

Раптом хутір оперезався вогнем пострілів. У Івана Ілліча все попливло в очах… То там, то там по окопах збивалися купки людей… Він почав був шукати шапку: «Чорт, загубив таку шапку…» І потім опинився вже внизу й побіг з могили до окопів.

Перша козача атака майже всюди відхлинула, лише біля кузні, як і передбачав Іван Ілліч, бій розгорався. Там була купа людей, дикі крики, рвалися гранати. Він добіг до земляної стіни сарая, де знаходився резерв, але його там не було, — червоноармійці, не витримавши, розпорядилися самі й кинулись до куані на підмогу. Туди ж біг підтюпцем, зігнувшись під вагою мішка з гранатами, Іван Гора…

— Комісар! — крикнув Іван Ілліч. — Що робиться! Непорядок! Не можна так.

Іван Гора тільки повернув до нього лютого носа з-під мішка. Через два кроки Іван Ілліч побачив Дашу, — вона йшла у ворота, підтримуючи бійця, що стрибав на одній нозі. Іван Ілліч зупинився… Підняв руку з розчепіреними пальцями: «Так, — сказав він, — так от я чого йшов…» Обернувся й побіг назад до батареї.

— На батареї все благополучно?

— Як у господа бога в свято. Здрастуйте, Іване Іллічу.

— Товариші, — шрапнель… По резервах!..

Вилізши поблизу на дах, Іван Ілліч влип очима в бінокль. Резерви, які він недавно помітив з вітряка, наближалися густими масами. Він закричав з даху:

— Швидкий вогонь!

В свинцевих сутінках почали спалахувати один за одним шрапнельні розриви. Ряди наступаючих шарахались і йшли. Все нижче й нижче лопали шрапнелі над головами їх, — цепи йшли. Злетіла ракета й повисла, як змія, вогненними голівками над рядами олов’яних солдатиків, осяваючи їх молодецький подвиг: погуляйте, братики, сьогодні на більшовицьких кісточках… І тільки погасла — з правого боку на сході злетіло підряд три ракети, що розсипались червоними вогнями, каламутними й зловісними, по всьому небу. Телєгін закричав: