Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 491

Онися довго, з зітханням, розглядала картинку, порівнювала: от тоді, в моєму горі, куди гіршому, пленталась я, спотикаючись, від села до села, не бачачи світу від сліз, простягала руку за шматком черствого хліба… Ні, картинка неправильна. їй би, Амалії, — нехай у шовках, в оксамиті,-Онисине горе, — отак би заломила руки в коротеньких рукавицях з мереживом, отак би закотила очі!

Так, потроху, Амалія фон Едельрейф, кохана Карла Моора, стала Онисею. Вчора на репетиції всі навіть примовкли, коли вона, знявши високу шапку з нашитою зіркою з кумачу і торкнувшись розсипаного волосся, сіла на табурет і заговорила, ніби беручи рукою за серце:

«О ради бога! Задля всякого милосердя! Мені вже не треба кохання… Лише смерті прошу я… Покинута, покинута! Чи розумієш ти жахливі звуки цього слова: «покинута…»

Сьогодні вранці на стройових заняттях командир відділення за цілковиту неуважність Онисі вліпив їй наряд поза чергою; довелося втрутитись комісарові, і обмежились суворою доганою. Зараз вона нищечком сиділа поруч з Латугіним, — у великих синіх очах її блукала мрія, губи її, то усміхаючись, то здригаючись, беззвучно вимовляли слова.

— Була у нас Саша, дівчинка з ясненькими очима, — стиха говорив їй Латугін, — мені чотирнадцять в той час, їй — сімнадцять. Хода у неї, чи що, була особлива? Ідуть дівчата з поля, і вона з ними, — хустинка, кофтина канарейкова, іде з граблями, наче от зараз до тебе пригорнеться… Віддали за старого шкарбана, поникла моя Саша… А ти питаєш, чого наш брат непокоїться! (Він говорив, у Онисі ледве рожевіли щоки, ніби її пестили). Небувалого життя шукаємо, небувалого, неспробуваного, дорога моя Онисю. Про одну все думаємо, про таку, яка й не присниться…

— Таких не буває.

— Ти не знаєш! В Тихому океані на кораловому острові такі живуть.

Онися подивилась на його бичаче обличчя з широко розставленими очима, і знову в ній щось здригнулося, і гаряча, волога ніжність пройшла по її тілу. Але тепер не млість покірлива, жіноча, — ні, цього вже більше нема, спасибі за той час! — тепер їй стало весело, — усміхнулася:

— А ти там бував?

— Що з того… В лоції про це написано.

— В якій це лоції?

— В морській книзі про різні дива.

— Мелеш ти, Латугін, аж неохота тебе слухати.

— А ти слухай, а я буду брехати. А ось тобі правда: задумав я, Онисю, з тобою недобре зробити, та була у мене розмова з одним чоловіком. Ткнули мене, як кота мордою, в це саме… Гаразд… Людина — цар природи. Спасибі за науку…

Онися знову, але вже здивовано, глянула на нього. Латугін так підвищив голос, що Даша постукала олівцем:

— Товариші, заважаєте репетирувати…

— На Керженці у нас скопці живуть, — пошепки продовжував він. — Холостять себе через те, що не можуть з собою справитися. Один розказував: «Сниться мені жарптиця, сниться, — розплющуєш очі — сіра нудьга…» І лютують, і жінок лупцюють до смерті… Іде він до свого коновала — білого голуба: «Врятуй мою душу», — і той його гасить, як свічку… «Живи, вичищений, благополучно, господь з тобою…» Ні, Онисю, кров’ю умиємось, в трьох лугах виваримось, — спіймаємо ясну птицю, хоч би вона на край життя полетіла…