Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 469

— Такий час був, Олексію Івановичу… Перший чоловік не виявляв бажання, а я дурна була.

— ¦ Покійний Вадим Петрович теж не хотів?

Катя нахмурила брови, одвернулась, промовчала.

— Давно хочу спитати… Практика у вас велика… Як у вас ці солодкі діла починались?.. Що ж, чоловіки, женихи тобто, ручки вам цілували? Балачки всякі наздогад? Так, чи що? Як це воно у панів робилось?

Підійшли до возів. Олексій з усієї сили пожбурив на землю збрую, що лежала на возі, взяв з-під неї дугу і, підперши нею голоблю, на кінці почав підв’язувати казанок…

— Ви з панського верха прийшли, а я — з мужицької печі… От, зустрілися на вузькій доріжці. Вам назад вороття нема, амінь. Чого ще не розвалили — до решти скоро розвалимо… Іти вам нікуди, окрім нового хазяїна…

— Олексію Івановичу, чим я вас образила?

— А нічим… Я вас хочу образити, та слів мені бракує. Мужик… Дурень… Ох, і дурень же я, мать твою…

Бачу, бачу, — ви тільки й ждете — кудись чкурнути… За кордон — найкраще місце для вас…

— Як вам не соромнр, Олексію Івановичу, хіба я щокебудь зробила, — так мене обвинувачувати… Я зобов’язана вам всім життям і ніколи цього не забуду…

— Забудете… Ви бачили, як Мотрона людей боїться? Я теж людям не вірю. З чотирнадцятого року в крові купаюсь. Людина тепер стала звіром. Може, вона ним і раніш була, та ми не знали. Кожен з-під кожного — тільки й чатує — днище вибити… І я — звір, не бачите, чи що, ех ви, пташка сизокрила… А я хочу, щоб діти мої в кам’яному будинку жили, по-французьки краще за вас говорили: пардон, мерсі…

Підійшла Мотрона з оберемком хворосту і трісок, кинула їх під казанок, що висів на кінці голоблі, і уважно глянула на Олексія і на Катю.

— Даремно її, Олексію, кривдиш, — сказала вона тихо. — Коні напував?

Олексій обернувся й пішов до коней. Мотрона почала підкладати тріски під казанок:

— Любить він тебе. Скільки я йому дівок не сватала, не хоче… Не знаю вже, як воно у вас вийде, — трудно вам обом…

Мотрона ждала, що Катя скаже що-небудь. Катя мовчки дістала крупи, сало, розстелила на землі рядно, почала різати хліб.

— Чого ж ти мовчиш?

Катя, нарізуючи скибки хліба, нижче схилила голову, по щоках її текли сльози.

Родючі степи Катеринославщини, що йдуть схилом до Чорного й Азовського морів, були новим краєм. Це було те Дике поле, де колись у давнину проносились на кудлатих конячках, по плечі в траві, скіфи, низенькі, гладкі й довговолосі; пробирались під надійною охороною грецькі купці — з Ольвії в Танаїс; рухались з чередами рогатої худоби готи, що кочували у величезних возах між двома морями; від північних кордонів Китаю, як ті хмари сарани, вторгались сюди полчища численних племен гуннів, наводячи такий великий жах, що степи ці безлюділи на багато століть; розкидали смугасті арамейські шатри хозари, ідучи від Дербента воювати дніпровську Русь; кочували з незліченними табунами коней і верблюдів половці в хорезмських шовкових халатах, доходячи до степового валу Святослава; і пізніше топтали їх легкокінні татарські орди, збираючись для наскоків на Москву.

Людські хвилі пройшли, залишивши тільки могили та подекуди на них кам’яних ідолів з плоскими обличчями й маленькими ручками, складеними на животі. Катеринославські степи почали заселятися хліборобами українцями, росіянами, козачими вихідцями з Дону й Кубані, німецькими колоністами. Новими були в цих степах величезні села й численні хутори, без дідівських звичаїв, без старовинних пісень, без пишних садів і водних угідь. Тут був край пшениці й сірих поміщиків, добре обізнаних з закордонними цінами на хліб. Новим було і Гуляйполе — нудний городок, що розтягнувся вздовж заболоченої і пересихаючої річечки Гайчур.