Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 459
Олексій Толстой
Третій, бородань, втручався в розмову:
— Якщо вона — від людини, то хто дужчий, того й воля, той і справедливий. І знову ми — як той обкошений кущ…
— Ти дужий? — питав Кузьма Кузьмич.
— Я дужий… А карбованець дужчий за мене, карбованцем мене все життя били.
— А ти кому-небудь скаржився?
— Та куди б я пішов скаржитись?
— В Києво-Печерську лавру до мощей ходив?
— Ні, туди не ходив.
— Значить, нема справедливості?
— Як так нема? Я кажу, що злість у мене накипіла. Я з війни гвинтівку приніс, став на межі, — ви що, кажу, мене убитим вважали? Прирізуй мені три десятини!..
— Прирізали?
— Аякже…
— Є, значить, справедливість?
— Яка ж це справедливість — гвинтівкою людей лякати? Ні, брат, я нікому кривди не дію, але. й мене не кривдьте. А то он дід Яким — сам-самотою… Працювати більше не може, живе в людей на запічку, дають йому гіркий шматок. Куди його вся праця пішла? Була хатина, — Миловидов за борги взяв… А моя праця куди піде? За п’ятдесят років я стільки наперевертав — чотири кам’яних будинки можна поставити, а у мене діри на ліктях… Мої труди, як голуби, від мене летять, до когось на дах сядуть, тільки не до мене. Доладно ти говорив: «Справедливість — це ти, безстрашна людино». Кузьмо Кузьмичу, я смерті не боюсь, на спині ще й зараз двадцять пудів піднімаю, а справедливості не можу добитися. Це була б справедливість, щоб людину лічити не на карбованці, а на працю… Як цього добитися? От тоді — спасибі Радянській владі…
— Чудак-чоловік, то це ж і є закон Радянської влади…
— Ну, значить, до нас ще не дійшов.
Кузьмі Кузьмичу було прикро, що при всій своїй хитрості не може нічого відповісти такій людині. З інтелігенцією розмовляти було набагато легше, ніж з селянами. В усіх застольних бесідах він уловлював і ніби задоволення, і ніби незадоволення, і збентеження, і дожидання. Здавалося, ці люди, самі не знаючи, ждуть від революції чогось корінного і підганяють її вперед.
На другу добу вночі він причвалав до Ганни зовсім нікудишній. Сів на підлогу мимо лави, плескав себе долонями по обличчю, закривався, сміявся, повторював: «Кволий я став, Ганнусю, старий я став, Ганнусю».
Ні слова не кажучи, Ганна повела його на берег ставка в лазню. Сама його мила й парила. У Кузьми Кузьмича тільки обличчя було старе, а тіло — біле, гладеньке, і у Ганни клекотіла ніжність, коли він, як рибка, підстрибував на полиці: «Ану віничком, повітря, повітря наді мною січи!»
Після лазні він заспокоївся і спав, тихо дихаючи, до пізнього ранку. Прокинувся, попоїв молочка, сказав: «Ти вже на мене не сердься, Ганнусю, чогось голова болить», — і знову заснув. А коли розбудила його сусідська дівчинка, він був уже веселий, як і раніш.
— Чого дівчинка прибігала?
— Та збори, чи що, червоноармійці приїхали по хліб, от і галасують.
— Матінко, це наші!
Кузьма Кузьмич став поквапливо одягатися. Ганна мовчки, спідлоба поглядала на нього. В цей час знову шарпнули двері, і дівчинка вже тільки просунула голову: