Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 27
Олексій Толстой
— Розумієш, поки знайшла автомобіль, промочила ноги.
Тоді Даша, все ще дивлячись на калоші Миколи Івановича, спитала суворо:
— Катю, де ти була?
— На літературній вечері, моя люба, на честь, їй-богу, навіть не знаю кого. Все одне й те саме. Стомилась страшенно і хочу спати.
І вона пішла в їдальню. Там, кинувши на скатерку шкіряну сумку і витираючи хустинкою носика, спитала:
— Хто це нащипав квітів? А де Микола Іванович, спить?
Даша була збита з пантелику: сестра аж ніяк не скидалася на окаянну бабу і була не тільки не чужа, а чимось особливо сьогодні близька, так би її всю і погладила.
Але все-таки з величезним самовладанням, дряпаючи нігтем скатерку в тому саме місці, де півгодини тому Микола Іванович їв яєчню, Даша сказала:
— Катю!
— Що, любенький?
— Я все знаю.
— Що ти знаєш? Що сталося, ради бога?
Катерина Дмитрівна сіла до стола, торкнувшись коліньми Дашиних ніг, і з цікавістю дивилась на неї знизу вгору.
Даша сказала:
— Микола Іванович мені все відкрив.
І не бачила, яке було обличчя у сестри, що з нею діялось.
Після мовчання, такого довгого, що можна було вмерти, Катерина Дмитрівна промовила злим голосом:
— Що ж таке страшне повідомив про мене Микола Іванович?
— Катю, ти знаєш.
— Ні, не знаю.
Вона сказала це «не знаю» так, наче вийшла крижана кулька.
Даша зараз же опустилась коло її ніг.
— То, може, це неправда? Катю, рідна, люба, гарна моя сестро, скажи, — адже це все неправда? — І Даша швидкими поцілунками торкалась Катиної ніжної руки з синюватими, як струмочки, жилками, що пахла духами.
— Ну, звичайно, неправда, — відповіла Катерина Дмитрівна, стомлено заплющуючи очі, — а ти зараз же плакати. Завтра очі будуть червоні, носик розпухне.
Вона підвела Дашу і надовго притулилась губами до її волосся.
— Слухай, я дурна! — прошепотіла Даша в її груди.
В цей час гучний і виразний голос Миколи Івановича промовив за дверима кабінету:
— Вона бреше!
Сестри швидко обернулись, але двері були зачинені. Катерина Дмитрівна сказала:
— Іди-но ти спати, дитино. А я піду вияснювати відносини. Ото приємність, справді, — ледве на ногах стою.
Вона провела Дашу до її кімнати, неуважно поцілувала, потім повернулась у їдальню, де взяла сумочку, поправила гребінець і тихо, пальцем, постукала у двері кабінету:
— Миколо, відчини, будь ласка.
На це нічого не відповіли. Було зловісне мовчання, потім фиркнув ніс, повернули ключа, і Катерина Дмитрівна, увійшовши, побачила широку спину чоловіка, який, не обертаючись, ішов до стола, сів у шкіряне крісло, взяв ножа з слонової кості і різко провів ним вздовж розгорненої книги (роман Вассермана «Сорокалітній мужчина»).
Все це робилося так, ніби Катерини Дмитрівни в кімнаті нема.
Вона сіла на канапу, обсмикнула спідницю на ногах і, сховавши носову хустинку в сумку, цокнула замком. При цьому у Миколи Івановича здригнулось пасмо волосся на тім’ї.
— Я не розумію тільки одного, — сказала вона, — ти можеш думати все, що тобі завгодно, але прошу з Данією своїми настроями не ділитися.
Тоді він швидко повернувся в кріслі, витягнув шию і бороду і проговорив, не розціплюючи зубів: