Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 249

Вадим Петрович поклав лікті на коліна, закрив лице руками.

Минули довгі роки. Завжди здавалось, треба ще щось одне подолати, і він прокинеться від щастя в такий самий, як у минулому, синіи ранок. Два китайчики під зонтиками поведуть його через горбатий місток у будинок з піднятим дахом… Там жде його невимовно любима, невимовно рідна…

«Моя батьківщина, — подумав Вадим Петрович, і знову згадалася тройка, що мчала по селу. — Це — Росія… Те, що було Росією… Нічого цього більше нема і не повториться… Хлопчик у сатинетовій сорочці став убивцею».

Він швидко встав і заходив по траві, заклавши руки за спину і похрускуючи пальцями. Думки самі занесли його туди, куди він, здавалось, з розмаху зачинив двері. Адже він вірив, що йде на смерть… І от, не вмер… Як було б просто зараз валятися, обсипаному мухами, денебудь у степовому водориї…

«Ну що ж, — думав він, — померти легко, жити трудно… В цьому й заслуга кожного з нас — віддати гинучій батьківщині не просто живий мішок м’яса й кісток, а всі свої тридцять п’ять прожитих років, уподобання, надії, і китайський будиночок, і всю свою чистоту…»

Він навіть застогнав і озирнувся, — чи не чує хто-небудь? Але дитячі голоси так само співали. Туркотіли голуби на іржавому карнизі. Поквапливо, наче крадучи, він згадав ще одну хвилину нестерпного жалю. (Він ніколи про неї не нагадував Каті). Це було рік тому, в Москві. Рощин ще на вокзалі взнав, що того дня поховали чоловіка Катерини Дмитрівни і що вона зараз — зовсім самотня. Він прийшов до неї смерком, прислуга сказала, що вона спить, він залишився ждати і сів у вітальні. Прислуга пошепки розказала, що Катерина Дмитрівна все плаче: «Обернеться до стіночки на постельці і, ну, як дитина, — заведе, то ми вже в кухню двері зачиняємо…» Він вирішив ждати хоч би й цілу ніч, сидів на дивані і слухав, як цокає маятник десь, забираючи з собою час, віднімаючи секунди життя, кладучи зморшки на любиме обличчя, сріблячи волосся, — нещадно, невблаганно… Рощину здавалось, що коли Катя не спить, то саме думає про це, слухаючи, як цокає годинник. Потім він почув її кроки, негучні й невпевнені, наче у неї підвертався каблучок. Вона ходила в спальні і ніби щось шепотіла. Спинялась, подовгу не ворушилась. Рощин почав турбуватися, наче розумів крізь стіну Катині думки. Рипнули двері, вона пройшла в їдальню, задзвеніла кришталем у буфеті. Рощин випростався, готовий кинутись. Вона одхилила двері: «Лізо, це ви?» Вона була у верблюжому халатику, в одній руці стискала чарку, в другій — якусь маленьку пляшечку… Хотіла цими засобами позбутися журби, самотності, невблаганного часу, всього… Її сірооке змарніле лице було як у дитини, покиненої всіма… Її б — у китайський будиночок. Вадим Петрович сказав їй тоді: «Розпоряджайтеся мною, всім моїм життям…» І вона повірила, що може всю свою самотність, усі роки життя, що залишились, утопити в його жалю, в любові…