Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 182

Катя стояла нерухомо коло дверей.

— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…

Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.

— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина всього лиха.

Даша засміялась і почала перебирати ноти. Катя пішла в свою колишню спальню. Тут усе було точно таким самим, як три роки тому, коли вона, одягнена по-дорожньому, в вуалі, вбігла востаннє в цю кімнату, щоб узяти з туалету рукавички.

Тепер на всьому лежала якась тьмяність, все було набагато менше розміром, ніж здавалось раніш. Катя відчинила шафу, повну залишків мережив і шовку, ганчірок, панчіх, туфельок. Ці речі, які колись здавались їй потрібними, і досі трохи пахли духами. Катя без мети перебирала їх, — з кожною річчю був зв’язаний спогад життя, яке відійшло назавжди.

Раптом тиша в усьому домі здригнулась і наповнилась звуками музики, — це Даша грала ту саму сонату, яку розучувала, коли три роки тому готувалась до екзаменів. Катя зачинила дверцята шафи, пішЛа у вітальню й сіла коло сестри.

— Катю, правда, чудово? — сказала Даша, напівобернувшись. Вона програла ще кілька тактів і взяла з підлоги другий зошит. Катя сказала:

— Ходімо, у мене голова розболілась.

— А як же речі?

— Я нічого не хочу звідси брати. Тільки рояль перевезу до тебе, а то все — нехай…

Катя прийшла на обід, збуджена від швидкої ходьби, весела, в новій шапочці, в синій вуальці.

— Ледве встигла, — сказала вона, торкаючись теплими губами Дашиної щоки, — а черевики все-таки промочила. Дай мені перемінити. — Стягаючи рукавички, вона підійшла у вітальні до вікна. Дощ, що поривався вже кілька разів іти, ринув зараз сірими потоками, закружляв у поривах вітру, зашумів у ринві. Далеко внизу було видно, як бігли зонтики. Потемніле повітря мигнуло перед вікнами білим світлом, і так тріснуло, що Даша ойкнула.

— Ти знаєш, хто буде у вас сьогодні ввечері? — спитала Катя, кривлячи губи в усмішку. Даша спитала: «Хто?» — але в прихожій подзвонили, і вона побігла відчиняти. Почувся сміх Івана Ілліча, човгання його ніг по підстилці, потім вони з Дашею, голосно розмовляючи і сміючись, пройшли в спальню. Катя стягла рукавички, зняла капелюха, поправила волосся, і весь цей час лукава й ніжна усмішка кривила її губи.

За обідом Іван Ілліч, рум’яний, веселий, з мокрим волоссям, розповідав про події. На Балтійському заводі, як і всюди зараз на фабриках і заводах, робітники хвилюються. Ради підтримують усі їх вимоги. Приватні підприємства почали потроху закриватися, казенні — працюють із збитками, але тепер війна, революція, — не до прибутків. Сьогодні на заводі знову був мітинг. Виступали більшовики, і всі в один голос кричали: «Треба кінчати війну, ніяких поступок буржуазному урядові, ніяких угод з підприємцями, вся влада Радам! — а вже вони наведуть порядок!..»