Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 177

У неї було одне бажання — вимитися й заснути. Коли вона увійшла в дім, її пойняв жах: смугасті шпалери, фотографії і коробочка з чаплею, зім’ята скатерка в їдальні, запорошені вікна, — яка нудьга! Катя звеліла приготувати ванну і, застогнавши, лягла в теплу воду. Все тіло її відчуло, нарешті, смертельну втому. Вона ледве допленталась до спальні і заснула, не розкриваючи постелі. Крізь сон їй вчувалися дзвінки, кроки, голоси, хтось постукав у двері, вона не відповіла.

Прокинулась Катя, коли було зовсім темно, — болісно стиснулось серце. «Що, що?» — злякано, жалібно спитала вона, підводячись на ліжку, і з хвилину сподівалась, що, може, все це страшне їй тільки приснилось… Потім, теж з хвилину, відчувала образу й несправедливість, — навіщо мене мучать? І вже зовсім прокинувшись, поправила волосся, наділа туфельки на босу ногу і ясно, і спокійно подумала: «Більше не хочу».

Не кваплячись Катя відчинила дверці кустарної маленької шафки-аптечки, що висіла на стіні, і почала читати написи на пляшечках. Пляшечку з морфієм вона розкрила, понюхала і затиснула в кулачку і пішла в їдальню за чарочкою, але по дорозі спинилась, — у вітальні було світло. «Лізо, це ви?» — тихо спитала Катя, відхилила двері і побачила чоловіка у військовій сорочці, що сидів на дивані. Брита голова його була перев'язана чорним. Він поквапливо встав. У Каті почали тремтіти коліна, стало порожньо під серцем. Чоловік дивився на неї розширеними, страшними очима. Рівний рот його був міцно стулений. Це був Рощин, Вадим Петрович. Катя піднесла обидві руки до грудей. Рощин, не опускаючи очей, сказав повільно і твердо:

— Я зайшов до вас, щоб засвідчити свою пошану. Ваша прислуга розказала мені про нещастя. Я залишився, бо вважав за потрібне сказати вам, що ви можете розпоряджатися мною, всім моїм життям.

Голос його здригнувся, коли він вимовив останні слова, і худе обличчя залилось коричневим рум’янцем. Катя з усієї сили притиснула руки до грудей. Рощин зрозумів по очах, що треба підійти й допомогти їй. Коли він наблизився, Катя, цокочучи зубами, промовила:

— Здрастуйте, Вадиме Петровичу…

Мимоволі він підняв руку, щоб обхопити Катю, — така вона була тендітна й нещасна, з судорожно затисненою в кулаці пляшечкою, — але зараз же опустив руки, насупився. Чуттям жінки Катя зрозуміла раптом: вона, нещасна, маленька, грішна, невміла, з усіма своїми невиплаканими слізьми, з мізерною пляшечкою морфію, стала потрібна й дорога цій людині, яка мовчки й суворо жде — прийняти її душу в свою. Стримуючи сльози, неспроможна сказати нічого, розняти зуби, Катя нахилилась до руки Вадима Петровича і припала до неї губами та обличчям.