Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 173

— Ти нам про свободу не говори, ти нам про війну говори, — ми три роки воюємо… Це вам добре в тилу черево відрощувати, а нам знати треба, як війну кінчати…

— Солдати, — вигукнув знову Микола Іванович, — прапор революції піднесено, свобода і війна до останньої перемоги.

— От чорт, дурень безмозкий…

— Та ми три роки воюємо, а перемоги не бачили…

— А нащо тоді царя скидали?..

— Вони навмисне царя скинули, бо він заважав їм війну затягати…

— Товариші, він підкуплений…

Підполковник Тетькін, розсуваючи ліктем солдатів, протовплювався до Миколи Івановича і бачив, як сутулуватий, величезний чорний артилерист схопив комісара за барки і, трясучи, кричав в обличчя:

— Чого ти сюди приїхав?.. Говори, чого до нас приїхав? Продавати нас приїхав, сучий сину…

Кругла потилиця Миколи Івановича втягалася в шию, піднята борода, наче намальована на щоках, моталась. Відпихаючи солдата, він роздер йому судорожними пальцями комір сорочки. Солдат, скривившись, зірвав з себе залізний шолом і з силою вдарив ним Миколу Івановича кілька разів по голові і в обличчя…

XL

Коло дверей ювелірного магазину Муравейчика сиділи нічний сторож і міліцейський, розмовляли стиха. Вулиця була безлюдна, магазини зачинені. Березневий вітрець посвистував у ще голих акаціях, шарудячи рекламою «позики свободи», що відклеїлась на паркані. Місяць, по-південному яскравий і живий, як медуза, високо стояв над містом.

— А він якраз в Ялті на своїй дачі байдикував, — не поспішаючи розповідав нічний сторож. — Виходить він прогулятися, як то годиться, в білих штанах, при всіх орденах, і тут йому на вулиці додають телеграму: зрікся государ імператор. Прочитав, голубчик, цю телеграму та як заллється привселюдно слізьми.

— Ай, ай, ай, — сказав міліцейський.

— А через тиждень йому відставка.

— За що?

— А за те, що він — губернатор, тепер цього не полагається.

— Ай, ай ай, — сказав міліцейський, дивлячись на худого кота, який обережно пробирався в своїх справах у місячній тіні під акаціями.

— … А государ імператор жив у той час у Могильові, серед свого війська. Ну, добре, живе, не журиться. Вдень виспиться, вночі депеші читає — де яка битва сталася.

— Неодмінно він, падлюка, пити хоче, до води пробирається, — сказав міліцейський.

— Ти про що?

— «3 тютюнового магазину Сіноплі кіт гуляти вийшов.

— Ну, добре. Коли це говорять государеві імператорові по прямому проводу, що, мовляв, так і так, народ у Петербурзі бунтується, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Ну, думає государ, це ще півбіди. Скликав він усіх генералів, надів ордени, стрічки, вийшов до них і говорить: «У Петербурзі народ бунтує, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Що мені робити? Говоріть ваш висновок». І що ж ти думаєш, дивиться він на генералів, а генерали, друже ти мій, висновку свого не говорять, і всі вбік одвернулися…

— Ай, ай, ай, от біда!

— Один тільки з них не одвернувся від нього — п’яненький старий генерал. «Ваша величність, — говорить, — накажіть, і я зараз же за вас життя віддам». Похитав государ головою і гірко усміхнувся. «З усіх, — каже, — моїх підданих, вірних слуг, один мені вірний лишився, та й той щодня зранку п’яний. Видно, царству моєму настав кінець. Дайте аркуш гербового паперу, підпишу зречення від престолу».