Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 144

Даша запнулась, її обличчя задрижало, брови злетіли вгору, рот розтулився, але зараз же тінь раптового переляку зійшла з лиця, і очі засвітились здивуванням і радістю.

— Це ви? — ледве чутно промовила вона, закинувши лікоть, рвучко обхопила шию Івана Ілліча і ніжно-тремтячими губами поцілувала його. Потім відхилилась:

— Іване Іллічу, ідіть сюди, — і Даша побігла в вітальню, сіла в крісло і, пригнувшись до колін, закрила обличчя руками. — Ну, дурна я, дурна, звичайно… — прошепотіла вона, з усієї сили витираючи очі. Іван Ілліч стояв перед нею. Раптом Даша, вхопившись за ручки крісла, підвела голову: — Іване Іллічу, ви втекли?

— Втік.

— Господи, ну?

— Ну, от і… прямо сюди.

Він сів навпроти в крісло, з усієї сили притискаючи до себе кашкета.

— Як же це сталося? — запинаючись, спитала Даша.

— Та так — звичайно.

— Було небезпечно?

— Так… Тобто — не дуже.

Так вони сказали одне одному ще якісь слова. Потроху обох почала огортати соромливість; Даша опустила очі:

— Сюди, в Москву, давно приїхали?

— Тільки що з вокзалу.

— Я зараз скажу подати кави…

— Ні, не турбуйтесь… Я зараз у готель.

Тоді Даша ледве чутно спитала!

— Увечері приїдете?

Стуливши губи, Іван Ілліч кивнув. Йому нічим було дихати.

Він підвівся.

— Значить, я поїду. Увечері приїду.

Даша простягнула йому руку. Він узяв її ніжну й сильну руку, і від цього дотику стало гаряче, кров хлинула в обличчя. Він стиснув її пальці і пішов у прихожу, але в дверях оглянувся. Даша стояла спиною до світла і дивилася спідлоба.

— Годині о сьомій можна прийти, Даріє Дмитрівно?

Вона кивнула. Іван Ілліч вискочив на ганок і сказав візникові:

— В готель, в хороший, в найкращий!

Сидячи відкинувшись у прольотці, засунувши руки в рукава шинелі, він широко усміхнувся. Якісь голубуваті тіні — людей, дерев, екіпажів — летіли перед очима. Свіжий вітрець, що пахнув російським містом, холодив обличчя. Іван Ілліч підніс до носа долоню, що пашіла ще від Дашиного дотику, і засміявся: «Чари!»

В цей час Даша, провівши Івана Ілліча, стояла коло вікна у вітальні. В голові дзвеніло, ніякими силами не можна було зосередитись, зміркувати — що ж трапилось? Вона міцно зажмурилась і раптом ойкнула, побігла в спальню до сестри.

Катерина Дмитрівна сиділа коло вікна, шила й думала. Почувши Дашині кроки, вона спитала, не підводячи голови:

— Дашо, хто був у тебе?

Катя придивилась, обличчя її здригнулось.

— Він… Не розумієш, чи що… Він… Іван Ілліч.

Катя опустила шитво і повільно сплеснула в долоні.

— Катю, ти зрозумій, я навіть і не рада, мені тільки страшно, — промовила Даша глухим голосом.

XXXI

Коли настали сутінки, Даша почала здригатись від кожного шелесту, бігала в вітальню і прислухалась… Кілька разів розгортала якусь книжку — все на одній і тій самій сторінці: «Маруся любила шоколад, що його чоловік привозив їй від ЇСрафта…» В морозних сутінках навпроти в будинку, де жила актриса Чародєєва, спалахнули два вікна, — там покоївка в чепчику накривала на стіл; з’явилась худа, як кістяк, Чародєєва, в накинутій на плечі оксамитній шубці, сіла до столу і позіхнула, — мабуть, спала на канапі; налила собі супу і раптом задумалась, втупилась скляними очима в вазочку з зів’ялою трояндою. «Маруся любила шоколад», — крізь зуби повторила Даша. Раптом подзвонили. У Даші кров відхлинула від серця. Але це принесли вечірню газету. «Не прийде», — подумала Даша і пішла в їдальню, де світилась одна лампочка над білою скатеркою і цокав годинник. Було без п’яти сім. Даша сіла коло стола: «Отак з кожною секундою спливає життя…»