Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 140

У метушні, серед пострілів, обоз перейшов, нарешті, на той бік мосту. Іван Ілліч зіскочив з воза, пробрався поміж екіпажами втікачів на поле і пішов вздовж дороги. З уривчастих фраз, вловлених з темряви, він зрозумів, що стрільба була по ворожому, тобто російському, роз’їздові. Отже, лінія фронту десь верст за десять, не далі, від цих місць.

Кілька разів Іван Ілліч спинявся — перевести дух. Іти було трудно проти вітру й дощу. Ноги ломило в колінах, обличчя пашіло, очі почервоніли і припухли. Нарешті він сів на горбок канави й опустив голову в руки. За шию текли холодні краплі дощу, все тіло боліло.

В цей час до нього докотився круглий глухий звук, немовби десь далеко провалилась земля. Через хвилину виникло Друге таке саме зітхання ночі. Іван Ілліч підвів голову, прислухаючись. Він розрізняв між цими глибокими зітханнями глухе бурчання, — воно то затихало, то виростало в сердиті перекати. Звуки доносились не з того боку, куди Іван Ілліч ішов, а зліва, майже з боку протилежного.

Він пересів на другий бік канави: тепер ясно було видно низькі, розірвані хмари, що летіли в небі, брудному й залізному. Це був світанок. Це був схід. Там була Росія.

Іван Ілліч підвівся, затягнув паска і, роз’їжджаючись ногами по грязі, пішов у той бік через мокру стерню, канави і напівзавалені залишки торішніх окопів.

Коли зовсім розвиднілось, Телєгін знову побачив укінці поля шосейну дорогу, повну людей і екіпажів. Він спинився, озираючись. Осторонь, під величезним деревом, з якого наполовину облетіло листя, стояла біла капличка. Двері були зірвані, на круглому даху і на землі валялося в’яле листя.

Іван Ілліч вирішив тут переждати до смерку, зайшов у капличку і ліг на зелену від моху підлогу. Ніжний і нудний запах листя паморочив голову. Здалека доносились гуркотіння коліс і удари батогів. Цей шум здавався надзвичайно приємним і раптом провалився. На очі наче натиснули пальцями. В свинцевому тягарі сну потроху появилась жива цятка. Вона ніби силкувалась перетворитися на якийсь сон, але не могла. Втома була така велика, що Іван Ілліч щось мимрив і глибше поринав у сон. Але цятка тривожила. Сон ставав усе тоншим, і знову загуркотіли вдалині колеса. Іван Ілліч зітхнув і сів.

У двері було видно густі плоскі хмари; сонце, схилившись до заходу, простягнуло широкі промені під їх свинцево-мокрими днищами. Пляма неяскравого світла лягла на ветху стіну каплички, освітила схилене лице дерев’яної, злинялої від часу божої матері в золотому віночку; немовля, одягнене в ситцеве зотліле платтячко, лежало у неї на колінах, благословляюча рука її була відламана.

Іван Ілліч вийшов з каплиці. На порозі її, на кам’яній приступці, сиділа молода жінка з дитинкою на колінах. Вона була одягнена в білу, забризкану болотом свитку. Одна рука її підпирала щоку, друга лежала на строкатій ковдрочці немовляти. Вона повільно підвела голову, глянула на Івана Ілліча, — погляд був світлий і чудний, — виплакане обличчя здригнулось, немов усміхнулось, і тихим голосом вона сказала по-русинськи: