Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 137

— Ходім, ходім, будь ласка, недалеко, от ще трошечки… Живіт болить, далі не можу…

Солдат здивовано дивився на нього, опирався, злякано обертався, не розуміючи, що йому в цьому непередбаченому випадку робити. Але Мельшин уже дотяг його до передньої частини автомобіля і присів навпочіпки, кривлячись, примовляючи, хапаючись тремтячими пальцями то за гудзики свого одягу, то за ручку автомобіля. З обличчя конвойного було видно, що йому жалко й гидко.

— Живіт болить, ну, сідай, — пробурчав він сердито, — мерщій!

Але Мельшин раптом з шаленою силою закрутив ручку стартера. Солдат злякано нагнувся до нього, відтягаючи. Хлопець-шофер прокинувся, крикнув щось злим голосом, вискочив з автомобіля. Далі все сталося за кілька секунд. Телєгін, намагаючись бути ближче до другого конвойного, спостерігав спідлоба за рухами Мельшина. Зачахкав мотор, і в такт цим різким, дивовижним ударам лунко забилося серце.

— Жуков, держи гвинтівку! — крикнув Телєгін, обхоплюючи свого конвойного впоперек тулуба, підняв його на повітря, з силою кинув об землю і за кілька стрибків уже був коло автомобіля, де Мельшин боровся з солдатом, вириваючи гвинтівку. Іван Ілліч з розгону вдарив солдата кулаком по шиї — той ойкнув і сів. Мельшин кинувся до руля машини, натиснув важелі. Іван Ілліч виразно побачив Жукова, що ліз з гвинтівкою в автомобіль, хлопчину- шофера, що крався вздовж стіни і раптом шмигнув у двері комендантської, у вікні довге спотворене обличчя з моноклем, постать коменданта, що вискочив на ганок, револьвер, що стрибав у його руці… Постріл, постріл… «Мимо. Мимо. Мимо». Здавалось, що автомобіль вріс колесами в торф. Але завили шестерні, машина рвонула. Телєгін перевалився на шкіряне сидіння. В обличчя дужче повіяв вітер, швидко стала наближатися смугаста будка з вартовим, що взяв гвинтівку на приціл. Пах! Як буря, промчав повз нього автомобіль. Ззаду по всьому двору бігали солдати, припадали на коліна. Пах! Пах! Пах! — залунали ледве чутні постріли. Жуков, обернувшись, насварився кулаком. Але похмурий квадрат бараків ставав усе менший, нижчий, і табір зник за поворотом. Назустріч летіли, шалено мелькаючи мимо, стовпи, кущі, номери на каменях.

Мельшин обернувся, лоб його, око і щока були залиті кров’ю. Він крикнув до Телєгіна:

— Прямо?

— Прямо і через місток — праворуч, в гори.

XXVIII

Пустельні й сумні Карпати в осінній вітряний вечір. Тривожно і неспокійно було втікачам, коли покрученою, вимитою дощами до каменю білуватою дорогою вони виїхали на перевал. Три, чотири високі сосни хиталися над урвищем. Внизу курів туман, і в ньому, майже невидимий, глухо шумів ліс. Ще глибше, на дні прірви, бурчав і хлюпотів повноводий потік, гуркотів камінням.

За стовбурами сосон, далеко за лісистими, пустельними вершинами гір, серед свинцевих хмар, світилась довга щілина — заходило сонце. Вітер віяв вільно й сильно на цій висоті, ляпав шкірою автомобільного фартуха.

Втікачі сиділи мовчки. Телєгін розглядав карту, Мельшин, спершись ліктем на руль, дивився на захід сонця. Голова його була забинтована ганчіркою.