Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 124

Олексій Толстой

Вітер усе дужчав. Дрижали шибки від його поривів. На башті заревів дикий голос і пішов ревти, видно, на всю ніч. Жодної зірки не засвічувалось над морем.

Єлизавета Київна вже три рази спускалася в погріб, наповнювала глечик. Жадов усе сидів нерухомо і мовчки. Треба було ждати сьогодні вночі особливих розмов.

— А картопля є у нас? — несподівано і голосно промовив Жадов. — Ти, здається, могла б помітити, що я не їв з учорашнього дня.

Єлизавета Київна завмерла. Картопля, картопля… З ранку вона так була зайнята своїми думками, ставленням до неї Аркадія, що не подумала про вечерю. Вона рвонулася з диванчика.

— Сядьу нечупаро, — крижаним голосом сказав Жадов. — Я й без тебе знаю, що картоплі у нас нема. Мушу тобі сказати, що ти в житті ні на що не здатна, крім того, щоб думати всякі дурниці.

— Я побіжу до сусідів, можна обміняти на вино трохи хліба і картоплі.

— Ти це зробиш, коли я скінчу говорити. Сядь. Сьогодні мною остаточно вирішено питання про припустимість злочину. (При цих словах Єлизавета Київна загорнула хустку, посунулась у куток дивана). З дитинства мене цікавило це питання. Жінки, з якими я зустрічався, вважали мене злочинцем і з особливим запалом віддавались мені. Але ідея злочинності мною розв’язана лише за минулу добу.

Він потягнувся за склянкою, жадібно випив вино, закурив цигарку.

— Я сиджу в окопах за триста кроків від ворога. Чому я не вилізаю через бруствер, не йду у ворожу траншею, не вбиваю там, кого мені потрібно, не грабую гроші, ковдри, каву і тютюн? Якби я був певний, що в мене не будуть стріляти, або будуть, та не влучать, — то, звичайно, я пішов би, убив і ограбив. І мій портрет, як героя, надрукували б у газетах. Здається — ясно, логічно. Тепер, якщо я сиджу не в траншеях, а за шість верст від Анапи, в «Шато Каберне», то чому я не йду вночі до міста, не вдираюсь у ювелірний магазин Муравейчика, не беру собі самоцвіти й золото, а якщо нагодиться сам Муравейчик, то і його з приємністю — клинком осюди. — Він твердо показав пальцем на те місце, де починається шия. — Чому я цього досі не роблю? Теж тільки тому, що боюсь. Арешт, суд, страта. Здається, я логічно говорю? Питання про вбивство і пограбування ворога розв’язане державною владою, тобто зверху встановленою мораллю, тобто зводом карних і цивільних законів, у позитивному розумінні, Отже, питання зводиться до мого особистого відчуття, кого я вважаю своїм ворогом.

— Там — ворог держави, а тут тільки твій ворог, — ледве чутно промовила Єлизавета Київна.