Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 9

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за самостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не наважувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перервав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать випромінювала снагу й бадьорість, а меткі очі життєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими рукавами так освіжала його?

— Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день! — міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. — Це б до Лебідки, та й у воду.

— Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

— Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на килимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня загоряє. Ти хоч за мене відсмажся.

— Мені теж не доведеться.

— Ну, п'яти помочиш, — трохи заздрісно зауважив Сергій Антонович. — Коли почнете перекривати дах, гукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не відпустка, а ще в нашого брата.

— А ви куди збираєтесь у відпустку?

— Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились, — з провиною у голосі сказав Великошич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

— Це за Ященка?

— При ньому, — скривився Сергій Антонович.

— Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

— У нашій роботі та цифра — людям ось де, — і він схопив себе пальцями за горло. — Як не гірко, а поки що на одній профілактиці правопорушень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

— Чим займешся сьогодні?

— Та майже ніякої роботи.

— А ти… — Великошич замислився на мить і продовжив — Присвяти цей день архіву. Пора перенести його в ту кімнату. Впораєшся?

— Залюбки, — посміхнувся на його пропозицію.

— Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. — Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину…

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи.