Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 145

Зазирнув Великошич.

— Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

— Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стільки років прожити під чужим прізвищем, — сказав. — Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, вийшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі червоні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жалість.

— Тобі лист, Арсене.

— Від кого?

— Не знаю. Без зворотної адреси, — подала конверт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважувався відкрити… «Арсене! Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Головою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадувалась. Боже, хто мене виростив, чого так доля позбиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко— либ не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і. ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю… Любий! Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спасибі!

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла невидима межа, і поки я працював, Оля не з'являлась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі івдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини…

Коли я приходив з роботи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дівча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одягнену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало соромно, що мати не діждалася помочі і мою роботу виконувала стороння людина.