Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 142

— Мені ніхто не дзвонив?

— Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

— Доброго ранку.

— Привіт, Арсене, — глухо відповів.

— Де Оля? — запитав без всілякого вступу. Великошич пошелестів якимись паперами, зітхнув і відповів:

— Поїхала.

— Куди? — знову закурликали журавлі.

— До батька.

— А хіба Шмигла вже?..

— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все розповісти.

Я нічого не розумів.

— Замкни двері, — сказав, виходячи з-за стола. — Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираючись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмигла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до якого торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович заздалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїхала Оля і хто їй Шмигло?

— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся, — заговорив. — Тепер розумієш, що інакше не міг. Признатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісімнадцять років — строк чималий. Але ти розшукав…

— Завдяки вам, — вставив я.

— То дрібниця, — махнув рукою Великошич. — Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

— Я?!

— Авжеж, — скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет. — Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

— Роман Гнатович?!

— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник, — зазначив гірко.

— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смаленим. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, постежити за тобою і про все доповідати йому. І я зацікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупинився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

— Хм, буда теж важливий факт. Ну-ну, подумай, — відверто втішався з моєї скрути.

— Про бороду, яку носив колись Придиба?

— Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б привела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

— Здаюсь.

— Придиба — колишній гицель, — із задоволенням сказав Великошич. — Добував собі сировину для кушнірства.

— Який же зв'язок? — стенув я плечима. — Гицель.

— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гицелі їздили підводами з будами, куди садовили виловлених собак. То який висновок, лейтенант Загайгора?