Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 12
Віктор Тимчук
Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.
— «Я погано бачу, — потерла очі. — Все ніби в густому тумані. Але минеться…» — і притисла мене до себе.
З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці… А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.
«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.
— «А що там, сину, що? — стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч. — Наче хтось іде…»
Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.
«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.
А німець наближався. Я виразно бачив його знетямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.
«Мутер… Кіндер… Васер…» — благально прошепотів.
«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.
«Васер…» — Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.
Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулані.
«Де він?» — запитала мати.
«Впав у яму…» — тремтів Микола.
Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя… Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму…
Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.
Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:
— «Не вірю, не вірю…»
У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.