Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 83

«Я — не ти…»

Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.

А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.

Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…

Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.

— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?

Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:

— У курнику Ксені Андріївни.

Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.

Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.

— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.

— У чорному сарафані і картатій блузці.

— Якого кольору картки?

Відповів.

— Молодець. Для журналіста це добра риса…

— Бути молодцем?

Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки. Може, й кусючі такі ж?

Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.

— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.

Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.

— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.

— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?

Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.

Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.

З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.

— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.

Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.

Наблизився до столу. Я схопився на рівні.

— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…

Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…