Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 64
Віктор Тимчук
Апостолов, коли Тополюк запропонував йому піти в кафе, злякано відмовлявся, поки Євген не сказав, що з ним будуть два однокласники і вони. Помітив, що коли рипіли двері, Аркадій або повертався, або скидав очі на нового відвідувача. Він мовби когось чекав.
Тополюк і Бухов розглядали присутніх, стиха розмовляли, пили каву. Так минула година. Юнаки вже почали нудьгувати, а слідчому і оперуповноваженому в душу поволі закрадалися сумніви стосовно доцільності задуму.
І коли надія майже розтанула, несподівано, наче з-під землі (як вони прогавили його прихід?!), з’явився біля Апостолова чоловік років сорока п’яти, приземкуватий, в коричневому костюмі, вилицюватий, сивий, з широкими рудими бакенбардами (а Макашина про них ні слова!). Нахилився до Аркадія, який відразу напружився, і запитав:
— А де Віталик?
— Він… захворів, страшна ангіна, наївся морозива.
— Шкода. Передай привіт. Скажи — від Зіновія.
Буфетниця Макашина їм кивнула: той. От і все. Євген глянув на годинник — 21.10. Десятикласників залишили в кафе. Тополюк і Бухов пішли за Зіновієм. Він привів їх у центр міста, в будинок навпроти універмагу, на третій поверх, квартира 18. Прізвище — Храбан З.Д. Вранці вже мали інформацію: Храбан Зіновій Демидович, 1940 року народження, лікар-стоматолог. Відразу виринув у пам’яті Євгена акт розтину Шейченка, де, між іншим, зазначено про запломбований зуб. Ось де вони познайомились! Бухов подзвонив у поліклініку — Храбан працював з 14.00. Вони поїхали з експертами до нього на обшук. Знайшли дві ощадні книжки, дев’ять тисяч карбованців, коштовності і в люстрі двадцять імперіалів. Банально, але часто зубних лікарів і техніків вабить золото.
Після судовопсихіатричної експертизи судили Заворотного, а потім Апостолова. Разом із вироком суд виніс окрему ухвалу про незадовільну виховну роботу в школі № 37. Педагоги, учні і батьки були шоковані.
А Євген ще довго згадував знак «рейдерів» — букву R, пронизану лиховісною ламаною блискавкою.
ПРО ЩО РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗАКОХАНІ
Тихо зойкне поїзд, рушить — і нема,
Тиша на пероні горда і німа.
Може, хто й ридає у душі своїй,
Може, хто й сміється в радості новій
Як і на пероні, так і у житті:
Зустріч і розлука — на одній путі.
Микола Сом
ЛИСТ З ДОРОГИ
Олю!..
Ясний світе ранньої печалі, кохання моє студентське, нерозділене!..
Ніколи, жодного разу за час нашого дворічного знайомства я не насмілився сказати тобі цього вголос. Усе відкладав на потім, вагався, чогось ждав, на щось наївно сподівався, як загалом сподіваються живі люди. Часто ж ті сподіванки-жданки бувають геть даремні… Отак і я — сушив голову над життєвою задачею, шукав невідоме у відомому, плутав грішне з праведним і зрештою не зумів скласти докупи двох імен (Оля плюс Юра), щоб вивести стару, мов світ, формулу — формулу любові.
