Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 44

— Зараз не доведемо, — сказав Бухов. — Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього — кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.

Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.

Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав — притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.

— Заходь, Аркадію.

Показання Апостолова нічим не різнилися від свідчень Біронського. Майже, бо на запитання про Кривого (Євген запримітив) він ледь здригнувся, а коли слідчий показав йому анонімки й акт експертизи, зблід, і в нього зрадливо засіпались губи.

— Твоя робота?

— Ні-і…

— Неправда, — суворо заперечив Денис. — Твоя. Ми підемо до тебе додому й при свідках візьмемо з машинки зразок шрифту, і тоді…

— Не треба, прошу вас, — відчайдушно благав Аркадій. Несподівано сльози бризнули з його очей. — Я… більше не… не буду… Мене… намовив Шейх…

За годину він залишив кабінет, а Бухов і капітан кілька хвилин мовчали — ковтали гіркоту. Надто неприємно, коли підлість чинять зовсім молоді люди, яким лише розвидняється життя.

— Щось мене непокоїть, Євгене, — по довгій паузі заговорив слідчий. — Здається, Апостолов знає Кривого і за рейдерами ніби криється якась таємниця, якийсь глибший зміст, а не просте малювання.

— Можливо, — пристав Тополюк на думку Бухова. — З огляду на їхню поведінку…

І зненацька перед його внутрішнім зором виразно постала огрядна немолода жінка під квітчастою парасолькою з ціпком, з целофановою торбою. Особливо її ціпок. І Євгена нараз осяяло… Він схопився на рівні, реготнув і ляснув себе по чолу.

— Ти чого? — стурбовано зиркнув на нього слідчий, наче оперуповноважений звар’ював.

— Стривай, Денисе, стривай, — Євгенові перехопило подих. — Увесь час крутилося на умі… Адже ціпочки з гумовими чорними наконечниками. Гумовими, чорними. Ти зрозумів?

Бухов теж встав.

— Вважаєш, Кривий зіпхнув Шейха з підвіконня? — замислено запитав. — І на його сорочці залишився слід від наконечника?

— Саме так. Якщо штовхати людину дрючком, вона інстинктивно намагається вхопитися за нього руками. От Віталій і перестав триматись, і… — висловив здогад Тополюк.

— Я навіть уявив собі… Цілком ймовірно, — погодився Денис. — Але за що?

Євген стенув плечима. Цього вони не знали. Лише припущення. Перед ними, як і досі, два першочергових завдання: знайти Кривого і встановити достовірну причину смерті Шейченка.

Задзвонив телефон, і слідчий зняв трубку.

— Бухов. Є. Перекажу, — поклав слухавку й до Євгена: — Черговий з відділу. Там тобі якийсь лист.