Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 129

На фронті Береговий був політруком. І чомусь подумалось, що, може, так або схвильованіше він закликав бійців виконати свій святий обов’язок у бою. Ціною крові, ціною можливих жертв, але не посоромити честі Батьківщини, рідної землі… Хтось, може, слухав його востаннє, комусь його слово вчувалося в передсмертному крику «ура», а хтось, може, й зараз десь розповідає своїм онукам, як молодий — майже хлопчисько — політрук піднімав їх в атаку і як вони — батьки й діди порівняно з ним — ішли у бій, умирали і перемагали…

Може, й ми колись згадаємо Берегового — його хист і такт партійця, його доброту, його слово, звернене до нас, а отже — в майбутнє…

І завжди у пам’яті стоятиме висока, струнка постать за кафедрою в рідній альма-матері, й по-синівському ніжні почуття огортатимуть нас при згадці про цю людину, про його розум…

Оля передала записку: «Нікому не обіцяй себе на вечір, а записку з’їж, аби не потрапила до рук ворога».

Увечері пішли гуляти. Дивились на глянцевий вечоровий Дніпро. Унизу пропливали катери, теплоходи. Внизу серпанок торкався волохатих шапок садів і придніпровських верболозів.

— Там моя мрія, — кивнула Оля в простір.

— На Дніпрі?

— У його течії, в русі…

Ми згадували все хороше, що було в нашому студентському житті досі, зосібна в кожного. Тінь смутку іноді обривала діалог. Тінь недалекої розлуки.

Почало накрапати. Сховалися під грибок.

Оля підставила під краплі долоню, бризнулась, тоді обхопила стовп грибка, притиснулась до його вичовганої поверхні і дивилася на Дніпро.

— Іноді таке найде… Хочеться, аби хтось грубувато обняв, поцілував! Щоби я пручалася, а він все’дно цілував!

— То, мо’, зробити це мені?

— Ні, Юрку, ти нездатний. Ти ніжний. А дівчатам часом потрібний зовнішній прояв емоцій.

Поруч обнімалася парочка.

Оля глянула на тих двох, і наче заздрість спалахнула в її мерехтливих зіницях. Чи то невдоволеність моєю поведінкою?

— Пішли вже! — спохопилась наче аж докірливо, по-жіночому.

— Оскільки я на інше нездатен, можна тебе взяти хоч під руку?

Не заперечила, але тут же й застерегла:

— А він вважає тебе небезпечним суперником.

Телепень я, телепень!

Варя з’явилась у чорному платті з білим комірцем, що так пасує до її золотавого волосся. Очі синіють, наче волошки перед дощем.

— Сумно, — зітхнула, побачивши мене.

— Чому?

— Так…

— Як з Віталієм?

— Гадала, все кінчено, аж ні… Коли приїхала, зустрілись. І знову відступилась. Він теж, мабуть, перетасував карти. «Я не хочу собі мати кращої дружини, ніж ти», — сказав. «Бути дружиною мало, — я йому. — Хочу, аби ми розуміли одне одного в роботі, в думках, в усьому». Ось як ти мене розумієш.

— То виходь за мене, — усміхнувся я.

— Ти ж любиш Олю!

— І тебе…

Дівчатам подобається, коли їм зізнаються в симпатіях. Варя ще довірливіше зізнається:

— Він дорікає, що не розумію його. А мені здається, його я саме й розумію. Ще краще, ніж себе. Та як висловити те, що на душі, як?

— Слів для цього замало.

— Замало.

— А може, вони й не потрібні — слова?

— Може. Симпатії, антипатії, уподобання виявляються в повсякденні, — вона помовчала. — У нас з ним ще багато неясного, невирішеного.