Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 77

— Шкода. Під вітрилом — неповторне враження, а коли ще вперше… — і мрійливо заплющився.

— Якось виберусь, — пообіцяв йому. — Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

— Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, — запросив столяра.

— Ви серйозно? — не повірив. — З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

— Наздоганяйте нас, — кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

— І навіщо відривати його від роботи? — здивувався з осудом. — На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

— Встигне, — заспокоїв тренера. — Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

— Павле Трохимовичу, знайомтесь, — кивнув на інженера. — Це — Вадим Іванович, батько Руслана.

— Ра… Радутний, — збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.

Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК — патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.

— Прошу, товариші, на судно, — запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.

Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився — незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.

— Не люблю води, — процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

— А ви молодець, — шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. — Тримаєтесь — комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками — не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього — вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.