Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 70
Віктор Тимчук
— Вибачаюсь, що потурбував. Мені б хотілося дещо вас запитати.
— Прошу. Я охоче. Але навіть не уявляю собі, що вас зараз цікавить, — виказала свій подив.
— Те ж саме, — дивився на себе у скельцях її окулярів. — Ви знайомі з Табурчаком Вадимом Івановичем?
— З Табурчаком? — перепитала, і її брови випурхнули з-під окулярів. — Вперше чую.
— Граєте? Досить, Раїсо Гаврилівно, — і я подав їй свідчення інженера. — Прочитайте і зробіть висновки.
— Яка гра? Яка гра? — кокетливо перепитала, схиляючись над аркушами. — І що там читати? Що?..
Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.
— Чому ви казали неправду?
— Ха! Правда у моєму становищі! — Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. — Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.
— Де ваш брат? — зненацька поцікавився.
— Брат? — Лискучі скельця втупилися в мене. — Десь у Сибіру.
— Це ви писали? — показав їй листа, знайденого у Кисюри. — Ваш почерк?
— Я… — відповіла стишено, і її груди перестали здійматися — затамувала, приголомшена, подих.
— Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.
Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.
— Слухаю вас, — поквапив її.
Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.
— Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, — зніяковіло, через силу сказала.
Я не повірив.
— Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, — наголосив незаперечно.
І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.
— Чого ви причепилися до мене? Чого?.. — схлипувала, порпаючись у сумочці. — Ви ж не знаєте, що це таке — життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…
— Гаразд, Раїсо Гаврилівно, — сказав їй, щоб заспокоїти. — То де ваш брат? Чим він займається?
— На моїй дачі, відпочиває, — витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.
Я подав їй показання Кисюри.
— Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.
Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.
— Господи… — простогнала продавщиця. — Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!.. Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!.. І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!