Читать «Пані Боварі» онлайн - страница 214

— Я не серджусь на вас, — промовив він.

Родольф не сказав ні слова. А Шарль, обхопивши голову руками, повторяв глухим голосом, з покірним виразом нерозрадного горя:

— Ні, я на вас уже не серджусь!

І навіть додав — уперше і востаннє на віку — гучну фразу:

— У всьому винна доля.

Родольф, який сам скеровував цю долю, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний.

Другого дня Шарль пішов у альтанку і сів на лавочці. Крізь шпалеру винограду просіювалось сонячне проміння, листя мережило на піску свої тіні, духмянів жасмин, голубіло небо, над розквітлими лілеями бриніли жучки, і Шарль, немов підліток, умлівав від невиразної туги кохання, що переповнювала його стражденне серце.

О сьомій годині прийшла Берта кликати його на обід; вона не бачила батька з самого ранку.

Він сидів, притулившись головою до стіни; очі в нього були заплющені, рот роззявлений; в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся.

— Татку, ну йди ж! — покликала дівчинка.

І, думаючи, що батько жартує, тихенько штовхнула його, — він упав додолу. Шарль був неживий.

Через півтора дні приїхав викликаний аптекарем пан Каніве. Він зробив розтин трупа й не виявив нічого особливого.

Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п'ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчину взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику.

Після смерті Боварі в Йонвілі змінились три лікарі, але жоден не спромігся добитись успіхів — так забивав їх Оме. Клієнтура в нього величезна; начальство його не чіпає, а публіка ставиться прихильно.

Нещодавно його нагородили орденом Почесного легіону.

ПРОСТА ДУША

I

Всі дами Пон-л'Евека ось уже п'ятдесят років заздрили пані Обен, що мала таку служницю, як Фелісіте.

Одержуючи сто франків на рік, вона куховарила, прибирала в кімнатах, прала, шила, прасувала білизну; вміла й коня запрягти, відгодувати птицю, збити масло, і хоч хазяйка була досить-таки неприємною особою, Фелісіте все ж щиро і віддано служила їй.

Чоловік пані Обен, вродливий хлопець, але страшенний невдаха, помер на початку 1809 року, залишивши їй у спадок двох малят і багато боргів. Довелося пані Обен продати всі маєтки, крім тукської та жефосської ферм, котрі давали прибуток усього в п'ять тисяч франків, і переселитися з будинку по вулиці Сен-Мелен в інший, що вимагав менших витрат. Він здавна належав Обенам і містився зразу ж за ринком.

Будинок цей, вкритий черепицею, стояв між проїздом і вуличкою, що виходила до річки. Підлога в кімнатах розсохлась від часу, стала нерівною, і тому на ній всі спотикалися. Вузький коридор відокремлював кухню від зали, де пані Обен цілими днями сиділа в кріслі біля вікна. Вздовж вибіленої стіни стояло вісім стільців червоного дерева. Під барометром, на старому фортепіано, височіла піраміда якихось коробочок і візитних карток. По обидва боки жовтого мармурового каміна в стилі Людовіка XV висіли гобелени з двома пастушками. Посередині стояв годинник у вигляді храму Вести; в кімнаті трохи тхнуло пліснявою, тому що підлога була нижче від рівня саду.